Волинь - Улас Олексійович Самчук

Володькові хотілося знати, чи не забули там його, але вагався про це питати. Вона відгадала його думку.

— Тебе також згадують… Сергій хотів навіть зайти сюди, але його не пустили. Я танцювала з Йоном.

Ці її останні кілька слів хотіли, мабуть, сказати значно більше, ніж лишень про танець з Йоном, і Володько це. відчув також. Здавалось, він бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком білих пролісків, і тепер йому було ніяково дивитися їй у вічі.

— Ага, — відповів він невиразним звуком. — А як там читальня? — квапився перейти на іншу мову.

— Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергій з Роною. Не розумію того Сергія… А знаєш? — Ганка на мить завагалася… — Наталка не вийшла заміж.

Володько швидко глянув на неї, ніби його вкололи.

— Як то?

— Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко захворіла… Мала запалення легенів… — і Ганка замовкла.

— Ну, і що? — хотів він довідатися більше, але очі їх зустрілися і настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докір, жаль і щось ще інше, чого б не міг висловити. Після цього Ганка скоро відійшла.

Але залишила по собі враження. Навіть вже в камері Володько все ще бачив її докірливий погляд, а разом чув її голос, повний натяків і тривоги. Як також та вістка про Наталку… Така справді болюча рана в його серці — хотів було і позбутися цього разом зо всім тим, що там було, але один і тільки маленький натяк — і все знов оживало величезними хвилюючими картинами чогось такого, що раз приходить у житті і лишається в ньому назавжди.

Дарма що за цей короткий час його мандрів Володько помітно змінився. Змінився сам його м'який, довірливий погляд і навіть лагідність усмішки… І вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету — безпосередність і довір'я, особливо те до людини. Починав бачити противенства між думками і ділами, однаково, як там десь високо на горі, так і тут на цьому найглибшому дні. Правдоподібно, людина не хоче або не може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її мати вища сила поза нею. Поняття доброго і недоброго дуже виразно розмежовані, і треба бути дуже вправним знавцем цієї штуки, щоб ці речі відповідно бачити.

Змінився Володько і зовнішньо, зорово, тілесно. Здавалось, він виріс, змужнів, згрубів, спотужнів… У кутиках його рота залягла твердість. Міг бути різким і міг без на-думи кинутись у бійку і битись до крові за передачу, яку хотіли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого кривдили інші, за свій пояс, якого не хотіли йому повернути… При цьому міг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув переконання, що в цьому тваринному світі упокорені можуть мало сподіватися від норовистої фортуни, байдуже до яких категорій добра і зла вони б належали.

Місяці йшли далі: листопад… грудень. Різдво. Новий Рік. Січень… Лютий…

XI

У Матвійовій хаті вже давно не було так тісно. Вечір. Над столом висить восьминомерна нафтова лампа. У плиті топиться. На лаві сидять Стратон, Іван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє… Всі вони курять. Над їх головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Він роздягнутий до сорочки, комір розщеплений, обличчя виголене, вимите, свіже. Волосся дбайливо зачесане і розділене зліва проділом. Перед ним тарілка яєшні. Їсть виделкою і розмовляє з сусідами.

Матвій сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу і слухає оповідання сина. Той щойно вернувся з тюрми.

За вікном виє метелиця і раз у раз сипле у шиби снігом. Володько говорить спокійно, байдуже, ніби він зробив звичайну прогулянку до міста і назад. Рухи його, здавалось, менше різкі, зате потрібніші і певніші… Голос ніби понижчав, очі дивилися певно і рівно.

— То він, їй-бо, у тій казелюпі поправився, — казав Іван Кушка, вітаючись з Володьком.

— То, може б, і вас, куме, туди післати, — відповідав на це Стратон. На це, як велить звичай, всі відповіли дружнім сміхом…

Володькові було приємно бути зиов між цими сирими обрубками людських подобизн з їх незмінністю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в далекі правіки минулого і що їх думав було залишив назавжди і більше ніколи до них і не вернеться. Він ще ось не може як слід прийти до себе… Сталось щось несподіване. Ще цього самого ранку — гамір, метушня, тіснота, сморід, грати, а це ось знов запах махорки і тепло родинної берлоги… Рано, о дев'ятій годині, його викликали до канцелярії «з речами», боявся, що це може бути вивіз до іншої тюрми, а тут несподівано сказали, що він може йти на всі боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу пашпорту, бігав по місту, щоб знайти яку підводу, а тепер ось знов дома… Перед ним ті ось дядьки. Говорять, як і завжди, про «порядки в світі», про Польщу, що, на їх думку, «не вдержиться довго», про «совєтів», які, кажуть, «змінилися», про ціну жита, про вивіз гною на придатки… Стратон так само, як і колись, оповідає про Антихриста-Троцького, безупину курить ті свої товстючі цигарки з бакуну і газетного паперу, від чого кінці його пальців і заріст під носом набрали кольору рудої глини. Іван Кушка купує знов землю і на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, під саму границю. Його численна родина так збільшилась, що змушений шукати також і більшого місця. Кузьма потовстів, збагатів, побудував нову муровану хату, помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього сім'ї лишень дві дочки і цього йому досить. Хома Ет-тоє помітно постарів, його і так шпаковата борода побіліла зовсім, його старший син коваль давно відділився, перебрався на хутір, а живе він тепер з молодшим німим Романом і наймолодшим Олексою.

Усі ті дядьки, що з ними свого часу мав стільки клопоту Матвій, вже давно тут обулися, вросли в нове місце і дуже його полюбили. Одначе, як і спочатку, тримаються від села здаля, їх мало обходять справи села, вони собі самі по собі… І дивуються, що отой Володько весь час тільки там й чапить. І що йому до села? Щоб тільки дражнити поліцію?

Але, як відомо, Володько думав про ці речі далеко не так само, село для нього жива, велика, кровна справа, від якої залежить майбутність цілого народу. Усі ті «сільські справи» не лишень сільські справи, а