Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
— Мені тридцять п’ять, — мовив я.
— Ви станете на рік старшим. У вас є на прикметі якась спритна в цьому ділі людина?
— У мене є один такий знайомий, — відповів я. — Фотокартку замінити легко.
Шварц кивнув.
— Легше, ніж персональні дані. — Якийсь час він сидів мовчки, втупившись очима поперед себе. — Вас би не здивувало, коли б ви тепер теж почали любити картини? Як любив їх Шварц, а потім і я?
У мене мимоволі пробіг мороз по спині.
— Паспорт — це тільки шматок паперу, — заперечив я. — А не якісь там чари.
— Не чари? — перепитав Шварц.
— До певної міри і чари, — погодився я. — Але не в такому розумінні… Скільки часу ви прожили в Парижі?
Мене так схвилювала обіцянка Шварца віддати мені паспорт, що я навіть не розчув його відповіді. Я міркував тільки про те, як би роздобути візу і для Рут.
Може, вдасться видати її в консульстві за рідну сестру? Та на це було мало надії, бо американські консульства педантично докопувались до всього; але я мусив спробувати і цей шлях, якщо не станеться ще одне чудо! Раптом я знову почув слова Шварца.
— Несподівано він з’явився на порозі нашої кімнати в Парижі, — говорив далі Шварц. — Витратив на пошуки шість тижнів, але знайшов нас. Цього разу він уже не послав якогось чиновника з консульства; приїхав сам і став на порозі нашої готельної кімнати, оздобленої репродукціями любовних картин вісімнадцятого століття, — обер-штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс, брат Гелен, — високий, широкоплечий, вагою на двісті фунтів, утричі більше німець, ніж удома, в Осна-брюку, хоча тепер був у цивільному.
— Отже, то все була брехня! — люто визвірився він на нас. — Не дурно ж я відчував, що в цьому ділі щось страшенно смердить!
— Що ж у тому дивного? — відказав я. — Всюди смердить, де ви з’являєтесь. І до того ж страшенно! Смердить саме тому, що втручаєтеся ви.
Гелен розсміялась.
— Облиш свої смішки! — гримнув на неї Ґеорґ.
— Це ви облиште свої окрики! — так само різко відповів я. — Або ж я звелю вас викинути звідси!
— Чому ви не спробуєте зробити це самі?
Я похитав головою.
— А ви такий і досі — молодець проти овець? Ви ж на двадцять кіло важчі за мене. Жоден безсторонній суддя не випустив би нас разом на ринг… Чого вам треба від нас?
— Не ваше собаче діло, зраднику батьківщини! Забирайтеся геть! Мені треба поговорити зі своєю сестрою!
— Лишайся тут! — звернулась до мене Гелен. Вона палала гнівом. Поволі підвівшись, Гелен взяла у руку мармурову попільничку. — Ще один такий вираз, і оця штуковина полетить тобі в пику!;— досить спокійним тоном сказала вона Ґеорґу. — Це тобі не Німеччина!
— На жаль, ще ні! Але стривайте — незабаром і тут буде Німеччина!
— Ніколи тут не буде Німеччини, — відказала Гелен. — Може статися, що ви, солдафони, на якийсь час завоюєте цю країну, але вона лишиться Францією. Може, ти приїхав спеціально для того, щоб подискутувати на цю тему?
— Я приїхав, щоб забрати тебе додому. Ти уявляєш собі, що станеться з тобою, коли війна застукає тебе тут?
— Нічого страшного.
— Тебе кинуть у в’язницю.
Я помітив, що Гелен це на якусь мить приголомшило.
— Може статися, що нас кинуть до табору, — втрутився я. — Але ж це буде табір для інтернованих, а не концтабір, як у Німеччині.
— Що ви знаєте про це! — визвірився на мене Георґ.
— Знаю доволі, — відповів я. — Я ж сидів у одному з ваших таборів, дякуючи вашим особистим турботам.
— Ви, глисте, були у виховному таборі, — презирливо пояснив Ґеорґ. — Але вам це не пішло на користь. Звільнившись, ви дезертирували.
— Та й вирази ж ви добираєте — аж заздрісно! Якщо хтось вислизнув з ваших рук — то вже й дезертир.
— А як же вас іще величати? Адже вам наказали не виїздити з Німеччини.
Я махнув рукою. Чимало було в мене таких розмов з Ґеорґом, аж поки він, дорвавшись до влади, не звелів мене посадити.
— Ґеорґ завжди був ідіотом, — докинула Гелен. — Фізично міцним недоумком, якому потрібен броньований світогляд, як опасистій жінці корсет, інакше він розпливеться, мов тісто. Не сперечайся з ним. Він тому й лютує, що дурний.
— Облиш це, — заговорив Георґ лагідніше, ніж можна було сподіватись. — Пакуй свої речі, Гелен. Становище серйозне. Сьогодні ввечері поїдемо додому.
— Чим же ускладнилось становище?
— Буде війна. Інакше б я не приїхав сюди.
— Ти приїхав би і без цього, — заперечила Гелен. — Точнісінько як три роки тому прибув до Швейцарії, коли я не хотіла виїздили звідти. Тобі незручно, що сестра такого вірного члена партії не хоче жити в Німеччині. Тоді ти таки домігся, щоб я повернулась. А тепер я лишуся тут і не хочу більше про це говорити.
Ґеорґ вирячився на неї.
— Це заради оцього жалюгідного харцизяки? Це він тебе знову збив з путі?
Гелен розсміялася.
— «Харцизяка»… Давненько я вже такого не чула. У вас там справді якась допотопна лексика! Ні, цей «харцизяка» не збивав мене з путі. Він навіть докладав усіх зусиль, щоб змусити мене повернутись. І все обґрунтував краще, ніж ти.
— Я хочу поговорити з тобою наодинці, - заявив Ґеорґ.
— Це тобі не допоможе.
— Адже ми брат і сестра!..
— Я одружена.
— Це зовсім не те, що узи крові, — пояснив Ґеорґ. — А ти мене навіть сісти не запросила, — раптом докинув він, по-дитячому образившись. — Відмахаєш отаку дорогу аж із Оснабрюку, а тут іще доводиться стояти, як школяреві.
— Це не моя кімната, — відповіла Гелен, сміючись. — За неї платить мій чоловік.
— Сідайте, пане оберштурмбанфюрер і вірний холуй Гітлера, — запросив я. — Але не засиджуйтесь, а швидше повертайте свої голоблі!
Ґеорґ кинув на мене розлючений погляд і сів — стара канапа аж затріщала під ним.
— Мені хочеться поговорити з сестрою віч-на-віч. Невже ви цього не можете зрозуміти? — запитав він.
— А ви дозволили мені поговорити з нею віч-на-віч під час арешту? — запитав я в свою чергу.
— То була зовсім інша справа, — просолів Ґеорґ.
— Для Ґеорґа і його партійних колег то завжди «інша справа», навіть коли вони роблять те саме, що й інші люди, — з сарказмом докинула Гелен. — Коли вони інакомислячих кидають до в’язниці або вбивають, то цим вони захищають свободу мислення; коли гнали тебе до концтабору, то захищали спаплюжену честь батьківщини… Хіба не так, Ґеорґе?
— Авжеж так!
— До
