Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

– Заспокійтесь-но, дівчата, – владно мовила вона, поцілувавши мене і посадивши коло себе. – Сльозами війну не зупиниш. Треба думати про те, що робити і як виживати.

Бабуся притулила мене до себе.

– І ще думати, як боротись за Україну, коли Бог нам дає таку змогу і надію. Я правду кажу, Марієчко?

– Так, бабуню, – обійняла я бабусю за шию. – Тільки ми ще не знаємо як…

– Час підкаже, якщо Бог допоможе, – глибокодумно мовила вона. – Зараз їдьмо в Звенигородку, а вже завтра ти з мамою відбудеш у Красиве. Пересидиш там, щоб на фронт не забрали. Мама знає, як і де. Згода?

– Це збігається з моїми планами, – сумно усміхнулась я. – Тільки пообіцяйте, бабуню, що відразу ж заберете мене, коли я буду потрібна як медсестра. І як побратим…

– Обіцяю.

Того вечора ми засиділись у Петровій «кавалерці» до пізньої ночі. Напередодні я склав останній екзамен за другий курс, і вже позавтра ми з Тарасом, який теж успішно закінчив рік навчання в університеті, збирались їхати потягом додому. Попереду були довгі канікули, під час яких ми мали намір долучитись до підпільної діяльності місцевих осередків ОУН, забезпечити їх новими інструкціями і літературою. За ними і прийшли до Петра, котрий, як очільник осередку, отримував їх через посильного з крайового проводу.

Завше спокійний і врівноважений Петро був незвично збуджений. Запросивши нас сісти не, як зазвичай, біля вікна, а у віддаленому кутку коло викладеної кахлем з візерунками груби, він закрокував по кімнаті.

– З центрального проводу повідомляють, що війська Гітлера можуть напасти на совєти вже ближчим часом, – схвильовано мовив він. – Ймовірно, навіть цієї ночі. Велика війна починається, побратими. Ми повинні бути готові до неї – кожен на своєму місці.

Петро пильно подивився у вічі кожному з нас і вагомо додав:

– Керівництво проводу вважає, що головна база збройного супротиву ворогу має бути створена саме на Волині. Тож вашим найпершим завданням буде згуртування місцевих патріотів і долучення їх до цієї важливої справи. Повертайтесь додому, добирайте надійних людей і чекайте сигналу. Коли совєтів попруть на схід, наші люди вийдуть з вами на зв’язок.

– А де Дарина? – схвильовано запитав Тарас, якому вже давно подобалась ця вродлива галичанка.

– Працює у нічну зміну, – коротко відповів Петро. – До речі, можливо, саме вона і буде вашою зв’язковою.

Він усміхнувся і підбадьорливо глянув на Тараса:

– Зараз важливо, щоб посильний знав вас в обличчя.

Петро подивився на годинник і похитав головою.

– Вже пізно, вам не варто повертатись на квартиру в такий час. Передрімаєте в мене до ранку.

Однак поспати нам так і не вдалося. Лежачи на постеленому на підлозі під вікном коці, я вже задрімав, коли раптом почув спочатку тихий, а затим все більш наростаючий гул. Розплющивши очі, я глянув у вікно, за яким уже сіріло. Гул ставав дедалі потужнішим, і я враз з острахом усвідомив, що то десь над нами пролітають літаки. Багато літаків. Врешті це ревіння безлічі двигунів розбудило і Тараса з Петром. Вони схопились на ноги і кинулись до вікна, біля якого, притиснувшись до шиби, стояв я. І тут бабахнуло раз, потім ще і ще.

– Військове летовище бомблять, – хрипко і якось загрозливо вимовив Петро, відтягуючи нас від вікна. – Почалось-таки. По-справжньому почалось…

Я мовчки стояв, прислухаючись тепер уже не до літаків, а до самого себе. Щось змінювалось у мені, ніби серце раптом задало якийсь інший ритм: більш прискорений і чіткий, налаштовуючи під нього розум, нерви, все тіло. І це відбувалось немов попереду свідомості, яка ще була не в змозі повністю осягнути того, що сталось. Скільки б я не знав про війну і як би її не очікував, вона прийшла зненацька з гулом бомбардувальників і вибухами бомб і враз завдала нового імпульсу, якому відтепер підпорядковуватиметься моє життя.

Я глянув на Тараса, який теж мовчав, притулившись плечем до стіни, і зрозумів, що щось схоже діється і з ним.

Із цієї короткої задуми нас вивів голос Петра:

– Отже, діємо так, побратими.

Він знову був спокійним і врівноваженим і говорив так, ніби все те, що тільки-но сталось, було лише вимушеною затримкою руху потягів на залізниці, на якій він працював.

– З шостої ранку ви йдете на свою квартиру, а я навідаюсь у депо. Щось мені підказує, що потяги у вашому напрямку від сьогодні ходити не будуть. Збирайте речі і чекайте мене у себе. Я обов’язково прийду, може – й посеред ночі. Тоді й вирішимо, як бути далі.

Петро прийшов до нас пізно ввечері разом з Дариною. Те, що він повідомив, водночас і вразило, і потішило. Вразило найперше те, що за інформацією центрального проводу ОУН війська Гітлера основного удару завдали не у львівському напрямку, де