Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Коли ж довідалися, що збуджено їх, бо новий комес хоче оглянути своїх людей, здивування і зацікавлення вже не мали меж. Звикли, що комеси спали у своїх палацах допізна, наказували і командували за посередництвом трибунів, а самих їх солдати не бачили впродовж років. Жадаючи подивитися на нового зверхника-дивака, який хоче влаштовувати огляди вночі, доместики збиралися і озброювалися з втричі більшою швидкістю, ніж зазвичай удень. Розпитували один одного про нового комеса: багато з них служило під проводом його тестя Карпілія, деякі навіть батька його пам’ятали, але сливе всі: вандали й готи, свеби й алани, франки, бургунди і сакси, морщачи носи і брови, з нехіттю крутили головами: «Знову римлянин!..» А встигли вже призвичаїтись до воєначальників із-поміж своїх…

На величезній площі Лаврового Палацу, осідку імператорського двору в Равенні, рядами, що виблискували у світлі місяця та вогнях смолоскипів, вишикувалися глибокі чотирикутники доместиків. Одіж і обладунок мали переважно однакові римські, але де-не-де між шеренгами можна було помітити варварські строї, роги на шоломах, ведмежі хутра на плечах, великі подовгасті щити, подвійні франконські сокири і скрамасакси[22] або ж тяжкі, повністю вилиті із заліза страхітливо довгі списи аланів.

Знову озвалися тужливі протяжні тони тібій, знову загриміли буцини. Готи, вандали, алани, франки, ферули, сармати й готи всі, як один, повернули голови праворуч, звідки, поволі виринаючи з темряви, з хрускотом надходив численний супровід комеса.

Дещо висунуті перед шеренги, на десятки, а часом і сотні стіп віддалені один від одного трибуни в одну мить, як один, повернулися направо й гукнули:

— Barritus!

— Barritus! — луною повторили препозити.

— Barritus! — гаркнули сотники і десятники.

Голосний покрик із багатьох тисяч грудей вдарив у тишу п’янкої італійської ночі. Гордість, сила і безнастанна охота мужів до бою звучали в цьому прастарому бойовому оклику диких германських борів, що, перенесений з того берега Рейну та Данубісу над Тибр, Босфор і Родан, легко витиснув із імператорських шеренг усі римські бойові оклики. Невисокий чоловік в аметистовому плащі, що йшов на чолі блискучого почту, подякував солдатам за barritus салютом широкої долоні.

— Ave, vir illustris! — заревли готи, вандали, франки, алани й сармати.

Дивилися на нього повним радісного здивування, вже приязним, близьким до любові поглядом. Не хотіли вірити, що це мав бути римлянин: кожному з них здавалося, що пізнає свого побратима в цьому геть неримському обличчі, широкому, пласкому, з виступаючими масивними щелепами і невисоким лобом, в цих могутніх м’язах, кремезних плечах і в цьому погляді — проникливому, впертому, суворому.

— Аве!.. аве!.. аве! — довго не змовкали вигуки. Він же просувався вздовж рядів швидким пружним кроком, майже не згинаючи дещо загрубих колін. За ним ішли Маворцій, Галліон, Касіодор, молодий Астурій, Андевот та інші, імен яких легіонери не знали, а кожен з яких, здавалося, мимоволі крокував так само пружно і незвичайно, як довговолосий комес.

Доместики сподівалися, що зараз почують промову: кожен вождь-римлянин охоче промовляв до легіонерів. Вони вже чули виступи Констанція, Криспіна, Кастина, а деякі з них також Феодосія і навіть вандала Стиліхона. Але здавалося, що новий комес не надто квапився промовляти: швидким уважним поглядом пробігав шеренги. Відразу помітив: у його супроводі був лише один варвар — Андевот. Серед трибунів теж переважали римляни, але між препозитами було вже їх менше половини, між сотниками — ледь-ледь чверть, а в зімкнутих шеренгах пильне око Аеція марно шукало бодай одне римське обличчя.

Солдати бачили, як він раптом усміхнувся і щось шепнув Андевотові. Потім швидко наблизився до строю, майже торкаючись могутніми грудьми застиглих у напружених руках щитів, і несподівано звернувся до старого жовніра, що, одягнений в коротку туніку, у староримській лоріці та різьбленому шоломі з червоним гребенем, непорушно завмер, наче жива статуя легіонера Сципіона чи Цезаря.

І, як один муж, здригнулися раптом дві третини римських доместиків. Новий comes domesticorum заговорив до жовніра, що на вигляд міг бути пам’ятником тріаріям з-під Метавру і Підни[23], найчистішою готською мовою… Очі старого жовніра-варвара спалахнули.

— Де ти дістав цього шрама? — спитав воєначальник, вказуючи уперсненим пальцем на розтяту щоку гота.

— За вічного Феодосія Августа під Аквілеєю, найсвітліший мужу.

Обличчя Аеція ожило.

— Може, ти знав мого батька Гавденція, хоробрий воїне?

Могутні груди під староримською лорікою вип’ялись дугою. Блакитні очі від радості та гордощів ледь не вискочили з-поміж довгих темних вій.

— Двічі в житті спав із ним в одному наметі, пане…

Широка посмішка освітила обличчя нового комеса. Стяг із пальця перстень і, вкладаючи його в долоню жовніра, спитав:

— Чи маєш сина, товаришу батька мого?…

Стара голова схилилася на могутні груди.

— Відверни свій гнів од мене, пане, — пролунали тихі, наче соромливі слова. — Син мій служить королю свого народу…

— І, певне, гарніше йому з турячими рогами на шоломі, ніж у римських обладунках! — жваво гукнув Аецій. — Пам’ятай же, як побачиш його незадовго у вогні битви, не вбивай…

І рушив далі вздовж лискучого ряду. А між солдатами пролетів шелест: «Підемо на короля готів…»

Лише на нечисленних обличчях відбилися смуток і неспокій. Більшість палала радісним вогнем, варварські серця радісно билися під панцирами: скількох же з них саме образа, жаль чи спадкова ненависть до короля свого народу та його улюбленців