Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

в'їхали в місто, акуратно одягнені пожежники змили водою із шлангів усю грязюку, що пристала по дорозі до машин, і міліціонер у білому кашкеті дав дозвіл на проїзд по центральній вулиці. Ставши частиною святкової колони, що складалася з тисяч людей і десятків різних машин, на кузовах яких було прикріплено різні діаграми та транспаранти, два трактори рухалися дуже повільно. Вася постійно витирав із лоба піт, що виступив од хвилювання, оскільки ввесь час боявся, що трактор, як малооб'їжджений жеребець, візьме раптом і вийде з покори, і тоді він наскочить на трактор, що йде попереду, або, що ще гірше, зачепить цих щасливих святкових трудящих. І тут він побачив із лівого боку високі трибуни, оббиті кумачевою тканиною, а на них якихось людей, що здаються з відстані однаковими й такими, що відрізняються ніби тільки наявністю або відсутністю вусів. Долітав і посилений причепленими до ліхтарних стовпів гучномовцями голос, який раптом оголосив, що за кермом другого трактора сидить знатний механізатор, лауреат Сталінської премії, орденоносець Масленников, який, незважаючи на важкі умови, раніше встановленого терміну закінчив сівбу. І тут руки у Василя затремтіли. До нього виразно донеслися клацання затворів фотоапаратів, націлених на нього, він ловив на собі привітні погляди демонстрантів, які йшли обабіч машини. З великим зусиллям він утримав кермо й утримав себе від несподіваного бажання зупинити машину, вийти і пояснити, що він тут на прохання, а орденоносець Масленников навіть у цей святковий день працює на полях колгоспу, тому що сівбу ще не закінчено, і якщо зараз не працювати допізна, то й не закінчать вони її не те що вчасно, а навіть до літа, бо немає сенсу сіяти влітку – адже не проб'ються колоски крізь сніг, а раніше, ніж випаде сніг, вони не піднімуться… Але утримав він себе від цього, тільки на привітні погляди й руки, що махали йому, відповідав не життєствердною білозубою усмішкою, а збентеженим поглядом червоних від першої у своєму житті п'янки очей. Доїхавши до кінця центральної вулиці, обидва трактори повернули на околичну ґрунтову дорогу, таку ж розмоклу, як і дорога від їхнього села до міста, і поїхали по ній уздовж полів, які поблискували калюжами. Повернулися в колгосп години до третьої. Залишили брудні трактори у дворі МТС. Василь одразу побіг до голови і, поки біг, не міг зрозуміти, чому на нього так дивно озираються доярки, що йдуть із ферми. Забігши до кабінету, він нікого там не побачив і, сівши в куточку, вирішив почекати. Ввечері прокинувся від дотику до руки. Розплющив очі – перед ним стояв, усміхаючись на ввесь рот, голова. «Ну, врятував ти нас! – говорив він. – їй-богу, врятував! Орден можеш уже зняти, а то, чого доброго, рознесуть по окрузі чутку, що в нашому колгоспі вже два орденоносці. А за все корисне, що зробив, – виписав я тобі три трудодні. Отримаєш на складі… – Василь Чижов, слухаючи, сонно кивав. – Кітель віднеси Масленникову і завтра ж виходь на поле, ну тобі про це твій наставник скаже! Ну все, йди!» – І голова нахилився до Чижова і, вколовши його жорсткими вусами, поцілував, через що до наступного ранку хлопчиська переслідував запах тютюну…

Шофер закашлявся й відірвав голову від керма. Сонним поглядом подивився на «світляк», потім перевів погляд на Горича. Горич ліниво потягнувся.

– Ну і накурено… – похитав головою шофер. – Ледве не задихнувся.

– Де накурено?! – здивувався Горич.

Шофер зосередився, на пробу вдихнув кілька разів носом повітря.

– Так, дивно, – сказав він. – Але ж тільки-но ледве не задихнувся уві сні.

– Так, напевно, уві сні й пахло тютюном, – припустив Горич.

– Вірно, – після короткої паузи погодився шофер. – Сон хороший був, тільки не ввесь.

Горич повернувся до шофера обличчям, спершись плечем об спинку сидіння.

– Не ввесь хороший?! – перепитав він.

– Ні, не ввесь правдивий…

– Ну ти даєш! Сон, та ще й правдивий захотів! – Горич усміхнувся.

– Та ти розумієш, – говорив, наче виправдовуючись, шофер. – Там майже все було як насправді, коли я тільки на шофера вивчився… але тільки все хороше. Розумієш? Я один раз у житті чужий орден надівав. Ну, там ця історія закінчилася сумно. Голову колгоспу й партсекретаря заарештували… і ще декілька чоловік; а мене – ні, тому що я всю правду розповів, як усе було. Але, розумієш, уві сні нічого цього не було!

– Ну, якби не прокинувся, може, й побачив би продовження, – без особливого інтересу до розмови сказав Горич.

– Так. Даремно прокинувся, – кивнув шофер. – Цікаво було б усе побачити. Я ж і обличчя їх усіх уже забув, а тут уві сні впізнав їх відразу і згадав.

– Ну от, – знову потягнувся Горич. – А кажуть, що вві сні ми бачимо те, чого нам у житті не вистачає!

І тривала ніч, позбавлена світил і часу. Котилася машина по невидимій у темряві, нахиленій площині землі. Котилася неспішно, підкоряючись неясному закону опору мороку світлу, що рухається в нім. Мешканці кабіни чергували довгі розмови про минуле з настільки ж довгими мовчаннями про нинішнє, мовби намагаючись хоча б так поділяти застиглий час на певні проміжки. Дивне існування в темряві не лише порушувало собою якісь раніше непохитні наукові закони – котилася машина, в якої вже казна-коли закінчилося пальне, і так само спокійно спалахував прожектор, невідомо звідки насичуючись електрикою; порушились і звичайні, більш вічні закони природи: і Горич, і шофер давно нічого не їли, але відчуття голоду не виникало. Тривожила їх іноді спрага, але і про неї вони забували, згадуючи сонячне світло. Хоча спогади про сонячне світло також не бували довгими: від цих спогадів нестерпно боліли очі, й тоді надходив час розмов про минуле, і дивно, що минулого було так багато, що якби не ця темрява й не урвався день учорашній – цього минулого вистачило б і на майбутнє, вистачило і залишилося б воно навіть для наступного покоління. Але покоління не народжуються в темряві. Для них потрібне світло.

12

Легкі кучеряві хмари летіли на захід. Летіли надзвичайно швидко. Харитонов проводжав їх заздрісним поглядом. їм допомагав вітер, а тут, унизу, під деревами, повітря стояло нерухомо, все живе пересувалося лише власними зусиллями, від чого в чоловіка, що тягнув шнур, виникало почуття несправедливості. Але не було в Харитонова образи на природу. Чим могла, вона годувала його. Як могла, допомагала в дорозі або, принаймні, не заважала, не створювала зайвих перешкод. Уже не думав Харитонов про те, що хтось, отримавши з його рук кінець бікфордового шнура, піде по ньому до