Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

Повернувся Пабловський.

– Порядок! Завтра святковий концерт на вашу честь.

– Та не треба, – почав було Харитонов, але, зустрівши жорсткий погляд першого помічника, замовк.

– Для нас людина – це подія! – розсудливо мовив Пабловський. – Нова людина, звичайно.

І пауза знову затягнулася. Харитонова почали долати позіхи.

– Втомилися? – кивнув перший помічник. – Лягайте на ліжко. Давно, певно, не відсипалися?!

– А ви де ляжете?

– Я не люблю спати. Іноді вдень подрімаю, а так я себе від цього відучив.

Харитонов підійшов до ліжка. Сів. Металева сітка приємно прогнулася, жалібно скрипнувши.

– Лягайте, а я пройдуся ще. – Пабловський знову вийшов, залишивши Харитонова самого.

Харитонов скинув чоботи, розмотав пергаментні онучі, провів пальцем між великим і вказівним пальцями правої ноги, викотивши звідти грудку бруду. Потім улігся і накрився шинельною ковдрою. Заплющив очі й опинився у дитинстві. Посовався на ліжку, і воно знову жалібно заскрипіло. Сон наближався неспішно, у міру того як Харитонов зігрівався якимсь особливим, давно забутим теплом, теплом покинутої рідної домівки, що взимку зберігалося під важкою ватною ковдрою.

Приємна млявість розлилася по тілу, і крізь заплющені очі він побачив хлопчика років шести, дивно, по-старожитньому одягненого, гладенько прилизаного, погляд якого горів подивом. Він був сам у великій кімнаті, а за вікном заходило багрове сонце. На стінах кімнати висіли картини й чиїсь портрети. Несподівано відчинилися двері, й так само дивно одягнений чоловік уніс свічник із двома палаючими свічками, вніс і поставив на середину круглого столу в центрі кімнати. Це була казка або закордон, але нічого фантастичного в цій картинці не було. Чоловік, поставивши свічник, вийшов, а хлопчик навшпиньки підійшов до столу і довго-довго спостерігав за двома вогниками, до того довго, що навіть очі його засльозилися. Сонце вже зайшло, а свічки все горіли й горіли. Раптом прозвучав жіночий голос: «Вільям! Віллі!» Хлопчик здригнувся, але залишився стояти біля свічок. До кімнати ввійшла молода жінка в довгому бежевому халаті. Погладжуючи й відкидаючи назад своє каштанове пряме волосся, вона підійшла до хлопчика.

– Ну що ж ти не йдеш спати? – ласкаво запитала вона.

– Я чекаю, коли вони догорять, – відповів хлопчик.

– Дурненький! – ніжно мовила жінка.

Вона нахилилася до свічок, і її видих загасив їх.

– Навіщо, мамо? – здивовано запитав хлопчик.

– На те, що нічого палити свічки марно! Треба і слузі про це нагадати.

Жінка взяла хлопчика за руку й вивела з кімнати, а над свічником здіймалися дві цівки білястого диму. І раптом зазвучала музика, незрозуміло звідки й абсолютно чужа, така, що не мала ніякого відношення ні до цієї кімнати, ні до хлопчика.

Харитонов перевернувся на інший бік – кімната зникла, але музика продовжувала звучати. Він розплющив очі й побачив недалеко від себе яскраву точку.

– Хто там? – сонно запитав він.

– Це я, палю… – відповів голос першого помічника. – А що, не спиться?!

– Музика…

– А-а, так, це оркестр репетирує.

– Вночі?!

– У них же концерт завтра. Справа відповідальна.

– Це той, що для мене?! – Харитонов підвівся на ліктях, так нічого навколо себе, крім вогника цигарки, й не бачачи.

– Так, святковий, для вас. І ви не думайте, що їх хтось примушує. Знаєте, як вас диригент назвав? Аудиторія! А перед аудиторією, як він сказав, оркестр уже багато років не виступав. Я для них – не аудиторія!

До слуху Харитонова знову долинув знайомий шквальний акорд, але звучав він тепер набагато тихіше й слабкіше, ніж першого разу, а скрипка, що з'явилася слідом, була майже не чутна: не голосніша за писк комара. Видно, стіни зрубової хати надійно захищали її мешканців од гучних звуків.

Харитонов опустив голову на те, що замінювало подушку, і знову заплющив очі.

Прокинувшись уранці, почув голоси диригента й Пабловського, що сиділи за столом.

– Гляди! – говорив перший помічник. – Якщо вони її з'їли – це одна справа, але якщо хтось спеціально випустив із загороди…

– З'їли, напевно, – заспокійливо мовив диригент. – Кому потрібно випускати?!

– А якщо з'їли, то знайди кістки й покажи мені, тоді питань більше не буде! Але якщо не з'їли!.. Я вам усім улаштую!

Харитонов зі скрипом підвівся й заходився намотувати на ноги онучі.

– Сідайте до столу, – запросив Пабловський. – Тут на вас чекає сніданок.

Сівши за стіл, Харитонов побачив перед собою на залізній мисці смажене кроленя. Узяв у руки і за якусь хвилину обгриз до кісток. Запив чаєм.

– А ви вже снідали? – запитав він.

– Одну зловили, як годиться – гостю, – відповів Пабловський.

– Одну – кого?!

– Білку, – пояснив хазяїн хати. – Вони тут, навколо Музлагу, ручні. Ми ними собак відгодовуємо. Та й сьогодні подія… найпаскудніша сучка із загороди зникла. Добре, якщо її ці скрипки та валторни з'їли, але якщо вона жива десь тут бігає, то краще за дріт не виходити.

– Дуже зла, – піддакнув диригент. – Вона цуценят виводила постійно, тому так довго її і тримали: що краще – один раз собаку з'їсти чи щороку по декілька цуценят… Зла сучка! Вона ще при охороні в одного, вже покійного, гобоїста шматок м'яса з ноги вихватила.

– Ну, Фриц, буди оркестр. Концерт пора починати, – сказав Пабловський.

Фриц вийшов, а перший помічник утупився незмигним поглядом у Харитонова.

– Якщо ви справді до Москви дійдете, – вкрадливо заговорив він, – скажіть там, аби повернули нам охорону. Скажіть: Музлаг, вони знають, де це, один такий табір на всю Батьківщину. Погано без охорони. Ніякого стимулу, та й здичавіти можна. Як добре раніше було: НКВС, кухня, фельдшер… А так: випустить який-небудь Кантор собак із загороди, і почнуть оці музиканти один одного їсти.

– Добре, якщо дійду – передам.

Через деякий час вони вийшли з хати і попрямували до дерев'яного помосту. Харитонов, виходячи, захопив із собою речовий мішок.

– Що, боїтеся – вкрадуть? – запитав Пабловський.

– Ні, я далі піду після концерту, – зітхнувши, відповів молодший матрос.

– Замало погостювали. Хоча воно і зрозуміло: кому охота за колючим дротом гостювати!

На помості вже стояли музиканти, опухлі від безсонної ночі.

Диригент, побачивши Харитонова й Пабловського, змахнув руками і щось крикнув оркестру.

Зазвучав «Марш ентузіастів». Але, незважаючи на марш, Пабловський і Харитонов підійшли до диригента в'ялим кроком.

– Кантор пропав! – розмахуючи руками, сказав їм диригент. – Тромбона, значить, не буде.

– Велика біда? – запитав у нього перший помічник.

– Дев'ятнадцять тактів без нього вилітає.

– Біс із ним! – буркнув Пабловський.

– Я піду, мабуть?! – запитав у Пабловського Харитонов.

– Почекайте Бога ради! – зашептав диригент. – Секундочку! Ще два тактики!

«Марш ентузіастів» закінчився. Диригент дістав із внутрішньої кишені ватника папери, згорнуті в дудочку.

– Це ноти, ті, що я говорив.

– А-а, добре, – Харитонов узяв їх