Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

Йому здається, що потрібне уточнення. Він каже:

«Та, що праворуч».

Він дивиться в очі змії. Але краєм ока помічає якісь зміни у групі жінок, що стоять на колінах перед вівтарем. Діана наче відповзає убік, до скельної стіни.

«Вона не жриця, — каже голос. — Тобі відчинила одна зі жриць».

Дихати Мітеликові стає важче.

«Не знаю», — якби він міг ворухнути губами, то вже б кричав.

«Хто?»

Повітря зупиняється в його легенях. Десь під серцем народжується тупий невблаганний біль. Він здогадується, що кам'яна змія допитує його, залишаючи без повітря. Але він не знає правильної відповіді. Він не знає, хто відчинив двері. Не може знати. Про школу X йому розповіла Діана. Але, можливо, він не зрозумів питання. Які двері? Двері у цю печеру відкрила володарка.

«Не ці»-

Йому перехоплює горло. Зараз біль стане нестерпним, пульсуючим, розриваючим. А потім — смерть. Очі змії горять і тиснуть, це вони — смерть.

«Індиго, Валя, Лола», — він називає всі імена. Біль розчавлює його. Страх душить його гірше за біль. Зараз він обмочить штани.

«Ні, ні».

«Руда дівчина, дівчина без імені…»

Дихання вертається. Легені знов наповнюються живильним повітрям. Очі змії відпускають його. Яке приємне відчуття. Всім тілом пробігають хвилі відновлення. Яке щастя. Щастя. Він житиме. Валерій Петрович повертається до дверей і просинається з придушеним криком.

— Що сталося? — Дворська підвелася, розбуджена цим криком: — Тобі зле? Ти хворий?

— Поганий сон, — він хрипів, видушуючи слова. З горла до рота перекотилося холодне й гірке згущення слизу. Він почав кашляти.

— Щось з тобою не те, чмока.

— Важкий був тиждень. Перепрацював.

— Вибач мені, чмока, — Дворська раптом сповнилася ніжності до шанувальника наукових «богів». — Ти хотів мене про щось запитати тоді, у школі?

— Хотів. — Мітелик відкашляв слиз. — Хотів тебе запитати: що знайшов великий археолог у кургані Відьмина Могила влітку дев'яносто другого?

— Там тоді копав не Борис, а мій колишній. Він тоді був головним.

— Вербенко?

— Так.

— А ким був Адамчук?

— Щось типу заступника мого колишнього. Я не знаю, тоді це не було важливим…

— Він тоді щось знайшов. Або вони разом щось знайшли. Ти знаєш, що саме?

— Мені, знаєш, не доповідали. Я була тоді двадцятирічною пацанкою. А вони — начальниками, старшими групи. А звідки тобі відомо, що вони там щось знайшли?

— Там були не лише начальники і пацанки.

— А… Ну так, звісно…

— Це великий секрет?

— Не знаю.

— Тоді які проблеми?

— Це не мій секрет.

— Криваві клятви мовчання?

— Ні, не криваві, — Дворська знов потягнулася до пачки з цигарками. — Але деякі речі не варто згадувати.

— Комусь від того буде шкода?

— Можливо.

— Але ти цим людям нічого не винна.

— Мабуть.

— Совість замучить?

— Йди ти!..

— То був скарб? Золото?

— Золота там було небагато, — Дворська зробила глибоку затяжку. — Там було кілька цікавих поховань. Цікавих скорше для науковців. Одне дуже давнє, жрецьке. Якоїсь доісторичної жриці. Дуже пошкоджене поховання, частково розграбоване, з розмитою поховальною камерою. І ще кілька пізніших, теж жіночих, в іншому кургані, поряд із тим. Мій колишній казав, що ті два кургани є видатними «місцями сили». І сільські відьми, які вміли цю силу відчувати, зробили там собі таємний сімейний некрополь. Їх тоді попи забороняли ховати на християнських цвинтарях. Вони були прокляті. А відьми знайшли місце сили і там ховали своїх. Кілька поколінь. Козацька доба.

— А в могилі тої жриці щось було?

— Щось було. Але небагато.

— Жриця була бідна?

— Ні, навпаки. Жриця була найвищого рангу. Але грабіжники там добре попаслися. Могилу пограбували за давніх часів. Ми вже підбирали ті крихти, яких вони не побачили. Там був зсув ґрунту. І частину прикрас із бічної камери було зміщено на півтора метра вбік, перемішано з глиною, камінням. Тому грабіжники не все знайшли. Дещо залишилося.

— Що саме?

— Фрагменти прикрас.

— Їх не занесли до офіційного звіту? Вкрали?

— Я не знаю. Не цікавилася. Щось занесли, щось, можливо, ні. Якби дуже хотіли вкрасти, могли б нічого не заносити. Дев'яносто другий рік. Бардак ще той… Були старші групи, вони все вирішували, за все те відповідали. У них запитуй.

— Запитаю.

— Хотіла б я те бачити.

— Що?

— Як тебе пошлють на три літери.

— Я знаю, як і про що запитувати.

— Не боїшся?

— Ні.

— Боже помагай.

— А ти бачила ті прикраси?

Дворська заплющила очі. «Не скаже», — подумав Мітелик, але та раптом посміхнулася комусь невидимому, різко — немов глибоким ковтком — втягнула в легені сигаретний дим, захлинулася ним, відкашлялась, а потім сказала:

— Дещо бачила.

— Що?

— Який ти… І чого це я раптом тобі усе розповідаю? Розслаблена сексом стара вчительоха, так?.. — Дворська знов посміхнулася і знов зробила глибоку затяжку. — Я бачила тільки кульчик з обсидіаном та золотого грифона.

— Грифона?

— Лев з головою птаха. Скіфо-іранський стиль. Навіть більш архаїчний, ніж у кримських курганах. Це була унікальна знахідка.

— Він був схожим на дракона?

— На дракона? Чому «на дракона»?

— Ну… З довгим хвостом, пащею.

— Для тих, хто не розуміє…

— Ясно. А там був лише один грифон?

— Я бачила одного.

— Вербенко показав?

— Тобі не все одно хто?