Кровна мста - Ярослав Яріш
– Печеніги? – сторожко запитав тивун.
– Вони, собаки, – відповів Середич і тут же уточнив: – За порогами налетіли.
– Треба було заплатити відразу.
– Та платили – не перший раз із Вадимом ішли.
Тивун тільки знизав плечима.
– Зовсім страх загубили, бусурмани. Добре, виру князю не платіть, тут можете сидіти, скільки охота є. Зараз накажу челяді, аби нагодувала вас, а для Вадима знайду волхва, нехай на рану подивиться.
При цих словах тивун вийшов геть. Сли переглянулися.
– Що робити будемо? – спитав Лука.
– А що гості роблять, як до Києва приходять? – запитав у Вадима Середич.
– Ідуть до тивуна та платять виру, – відповів купець.
– Що далі?
– Тоді до церкви. Треба подякувати Господу і Богородиці за щасливу дорогу.
– Так і зробимо, – вирішив Середич. – Зараз поїмо, а тоді підемо.
Вони їли твердо запечене м’ясо, хліб і запивали квасом. Сховавшись у прохолодному теремі від літньої спеки, сли ніби ожили й набралися нових сил. Вони саме допивали квас, виливши його залишки із жбана у глиняне горня, як двері відчинилися й у терем зайшов волхв. Це був старий дід із довгим сивим волоссям і бородою, у грубій полотняній сорочці та підперезаний широким поясом. На шиї висіли пояски, нитки й шнурочки з різними оберегами: одні з них можна було розгледіти, інші ховалися під сорочкою.
Вої перестали жувати і нашвидкуруч проковтнули. Волхв ковзнув по них поглядом, пробурмотів щось, ніби вітаючись, тільки не з людьми, а з духами, що жили в тім домі. Тоді рушив до Вадима. Бідний купець так і лежав на лежанці, не маючи сили навіть сісти до столу. Він уже починав марити: гарячка його била.
Присутні підвелися. Волос, що спочатку сидів спиною до дверей і не відразу побачив волхва, раптом здивовано мовив:
– Доброгосте?
Волхв оглянувся.
– Невже це ти, батьку?
– Волосе?
Молодий вой став перед волхвом, випрямився. Дід поклав руку йому на плече, а тоді обійняв. Волос усміхнувся, радість заграла в його очах:
– Не думав уже я, що колись побачимося. Вас же усіх побили там, біля нашої весі!
Доброгост знову ковзнув поглядом по воях і зауважив їх допитливі погляди. Особливо Середич намагався своїми очима влізти у душу.
– Ще буде час поговорити, сину. А зараз треба помогти пораненому.
Дід нагнувся над Вадимом, оглянув його рану.
– Нечиста стріла була. Ти, Волосе, лишися, будеш мені помагати: нагрій води, аби була гаряча. Решта нехай надвір іде, тут занадто людно.
Вої поглянули на Середича, а тоді один за одним вийшли з терема.
Волхви – жерці давніх богів – не мали уже такої великої державної ваги, як у старі часи. Князі більше не прислухалися до їхніх порад, на народні віча волхвів також уже не запрошували. Та й самі жерці намагалися триматися подалі від людських осель, проводячи час у пущах, ближче до дерев та диких звірів, ніж до людей. Однак прості люди продовжували поважати їх і боятися.
– Невже у Києві не знайшлося лікаря, а привели цього ворожбита? – незадоволено буркнув Лука.
– Якщо піп може на той світ тільки провести, то волхв – з того світу витягти, – відповів Середич.
Він сказав це навмисне, аби роздратувати Луку, поставити мудрагеля на місце. Іще пройде немало років, доки Русь забуде свою стару віру. Церква церквою, а давні закони, звичаї жити будуть ще довго. По глухих весях і досі продовжують Даждьбогу молитися. Та й у самому Києві по ворожбитах і знахарях ходять, Коляду і Купайла святкують, хоча попи і криком кричать. Так вже й буде.
Середич прислухався, аби почути, що там робиться в теремі. Було чутно якесь бурмотіння, певно, волхв проказує якісь свої заклинання. Боярин, так нічого й не почувши путнього, махнув рукою і відвернувся.
Більше не розмовляли. Вої стояли перед теремом надворі, намагаючись сховатися під стріхою від сонця. Середич втомлено присів на призьбі, Каяла весь час трималася поруч із Лукою. Середич думав.
– До нас гості, – раптом сказав Турик.
До грецького дому підходили озброєні люди.
– Варяги, – впізнав Середич і підвівся з призьби.
Вікінги були при мечах, одягнені в овечі камзоли на голе тіло. Літо тільки починалося, однак тіла їх вже встигли потемніти від сонця й вітру, бороди й брови вигоріли. Погляди їх були холодними й грізними, хода – впевненою й навіть нахабною. Не звертаючи жодної уваги на людей, що стояли біля терема, вони рушили просто всередину.
Середич заступив їм дорогу.
– Туди не можна.
Передній варяг прискіпливо поглянув на нього, ніби оцінюючи воя, що посмів стати йому на дорозі.
– Я сам знаю, куди мені можна, а куди ні. Тікай звідси! – гаркнув варяг.
Середич враз спаленів від тих слів, забувши, що зараз він простий вой, а не боярин.
– Своїм челядникам наказувати будеш, варяжине!
– А ти хто?
– Хіба не видно?
– Щось надто крикливий як для простого воя. Може, тобі язичок трохи обрізати?
Середич ще більше побагровів, поклав руку на меч. Турик став поруч із дядьком. Варяги тільки вишкірилися: їм стало смішно від такої погрози. Передній вікінг дивився своїм тяжким поглядом на Середича,
