Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
А ті, за іншим столом, знай своєї правлять, сподіваючись, що хлопець ще опам'ятається. «Свій шмат хліба можна по-різному заробити. В Росії раніше шпики були, вони незлецьки заробляли». А другий новенький і собі гуде: «А в нас ще й не такі є, сидять нагорі біля годівниці, зрадили робітництво, продалися капіталістам, ще й гроші за це мають». — «Не кращі за повій». — «Значно гірші».
Франц думає про свій вірш і про те, що поробляють зараз хлопці у Теґелі, туди так багато прибуває новеньких, щодня доправляють конвоями, а ті все гукають: «Ну ж бо, давай! Як там із піснею? Що ж це ми без музики сидимо, пообіцяв — і слова не дотримав». Буде вам пісня. Пообіцяв, то буде. Спершу горло промочу.
І Франц підсуває до себе нову гальбу, відсьорбнув ковток, що ж такого заспівати? Нараз він бачить себе серед двору, як стоїть обличчям до стіни й горланить якусь пісню. Казна-що сьогодні в голову лізе. Що ж це він тоді співав? І стиха, повагом заводить мелодію, що так і ллється: «У мене був товариш[58], він був мені, як брат. У бій сурма гукає, ніхто не відставає, ми всі йдемо у ряд. Ми всі йдемо у ряд». Пауза. Співає другу строфу: «Аж тут летіла куля, твоя то чи моя? Товариша скосило, і він лежить безсило, неначе лежу я. Неначе лежу я».
І голосно останній стовпчик: «Ще встиг потиснуть руку, та треба далі в бій, тепер з святим він духом, земля хай буде пухом, товариш добрий мій. Товариш добрий мій!»
Під кінець він співав голосно й протяжно, відкинувшись на спинку стільця, сміливо й на повний голос. Ті, за сусіднім столиком, врешті опам'яталися від подиву й самі стали підспівувати, ляскати по столу, верещати й клеїти дурня: «Това-гариш до-гобрий мій!»
І тут, під час співу, Франц згадав, що саме збирався їм заспівати. Тоді він стояв у дворі та співав цю пісню, і тепер він зрадів, що нарешті пригадав, байдуже — де він, йому хочеться співати, він не може стриматися, зараз заведе цю пісню, а перед очима два євреї, вони сваряться, як же звали того поляка і того поважного стариганя? Ніжність, почуття вдячности переповнили його, й він заревів на всю кнайпу: «Неначе грім той клич звучить, як дзвін мечів, прибій шумить. Наш Райн, наш Райн, наш рідний Райн, Вітчизно, спокій зберігай, ми стережем наш любий край. На Райні варта як стіна, Надійно стереже вона. Наш Райн, наш Райн, наш рідний Райн»[59]. Усе це вже проминуло, звісно, і тепер сидимо ми в цій кнайпі, й таке гарне життя, все довкола таке гарне.
Ті, за сусіднім столом, притихли, один із новеньких ніби заспокоює інших, вони роблять вигляд, що все тихомирно; Дреске сидить згорблений і чеше потилицю; хазяїн вийшов із-за шинквасу, шморгнув носом і підсів за столик до Франца. А той своєю піснею ніби весь світ привітав, рвучко підіймає свою гальбу: «Будьмо!», ляскає рукою по столу, аж сяє весь, усе добре, він ситий, тільки де це запропастилася Ліна; повне обличчя розпашілося, чолов'яга він кремезний, навіть трохи тілистий. Ніхто нічого не каже. Всі мовчать.
Аж раптом один підвівся, відсунув ногою стільця, застебнув куртку на всі ґудзики, затягнув тугіше пасок, — це один з новеньких, такий довготелесий, — і парадним маршем — до Франца, зараз він отримає на горіхи, тобто якщо новенький на це спроможеться. Високий із розмаху всівся зверху на столик Франца. Франц дивиться на нього, чекає: «Послухай, у кнайпі є достатньо стільців».
А той згори тицяє пальцем у тарілку Франца. «Що ти тут їв?» — «Ти чуєш, у кнайпі знайдеться достатньо стільців, розплющ очі! Чи тебе в дитинстві в окропі скупали?» — «Не про це мова. Я хочу знати, що ти їв». — «Та бутерброда із сиром, йолопе! Ось для тебе ще шкірки залишилися, скотино. Ану злазь зі столу, про гарні манери ти, певно, ніколи й не чув!» — «Те, що це були бутерброди з сиром, я й сам чую за запахом. Але звідки в тебе гроші на них?»
Та Франц з розчервонілими вухами вже зірвався з місця, вхопив за край столика й перекинув його разом з високим, тарілкою, гальбою, гірчичницею — все торохнуло об землю. Тарілка — в друзки. Геншке на це вже чекав — схопився й закричав, топчучи черепки: «Ану припиніть! У мене бійки заборонені, всі, хто б'ється у кнайпі, вилетять геть!» Довготелесий уже підвівся з підлоги, відштовхує господаря: «Відійдіть-но, Геншке, нема тут ніякої бійки. Ми все відшкодуємо. Хто що розіб'є — той за те і заплатить!» Треба поступитися, думає Франц, він став біля вікна, притиснувшись до віконниці, піду собі геть, якщо тільки мене не зачеплять, якщо тільки не зачеплять; я з усіма по-доброму, але якщо якийсь дурень мене зачепить, буде йому непереливки!
Довготелесий підтягнув штани — отже, зараз почне. Франц усе бачить. А Дреске що? Стоїть собі й витріщається. «Орґе, що це за пацан за три копійки, де це ти цього шмаркача відкопав? Ще й сюди припер!» Довготелесий вовтузиться зі штаньми — спадають вони, чи що, пришив би нові ґудзики — і гарикається з господарем: «Їм тут можна рота розтуляти? Фашистам можна? Що, для них свобода слова?» А Дреске стоїть і розмахує лівою рукою. «Ні, Франце, я не втручатимуся, ти сам заварив кашу своїми балачками, своїми піснями, ні, я не втручатимуся, тільки цього ще бракувало».
«Неначе грім той клич звучить», пісня, що він співав у дворі, ось про що вони, ось чого галас здійняли.
«Фашист, бісів кровопивця! — реве довготелесий, насуваючись на Франца. — Давай сюди пов'язку! Ану мерщій!»
Ну, починається, учотирьох на одного, стану спиною до вікна, спершу стільця треба взяти. «Давай пов'язку! А то сам з твоєї кишені дістану. Хай, падлюча душа, пов'язку віддасть!» Інші стоять за ним. Франц підняв стілець. «Притримайте того довготелесого. Притримайте його, і я піду собі».
Господар обхопив ззаду довготелесого й благає: «Та йдіть уже, Біберкопфе, давайте, йдіть, заради бога». Він боїться за свою кнайпу, шибки, напевне, не застрахував, але мені до того байдуже. «Геншке, не хвилюйся, в Берліні повно шинків, я тут просто на Ліну
