Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
class="p1">— Авжеж, Кане! Я постараюся, хоча не надто уявляю, як можна дбати про молоду вродливу жінку.

— Із Кармен це просто. Вона здебільшого спить.

— Залюбки. Хоч я і сам там нікого не знаю. Хіба що Танненбау-ма, та й усе.

— Обідайте з нею час від часу і вмовляйте її повернутися до Нью-Йорка.

— Добре. А що ви робитимете, коли вона поїде?

— Те, що й завжди.

— Що?

— Нічого. Я продаю радіоприймачі. Що мені ще робити? Ентузіазм від того, що я досі живищсхожий на шампанське. Якщо пляшку відкоркувати, з неї швидко виходять усі бульбашки. Добре, що майже ніхто про таке довго не думає. Щасти вам, Россе! Тільки не станьте актором! Ви вже й так актор!

— Коли ти повернешся, у нашому зозулиному гнізді серед хмар знову житиме гомосексуаліст-меланхолік, — сказала Наташа. — За тиждень він повертається. Сьогодні вранці я отримала від нього лист на сірому папері ручної роботи, що пах жокей-клубом.

— Звідки прийшов лист?

— Чому це тебе раптом зацікавило?

— Не зацікавило. Просто ідіотське питання, щоб приховати збентеження.

— Із Мексики. Там теж закінчилося одне велике кохання.

— Що означає: там теж?

— Це ще одне запитання, щоб приховати збентеження?

— Ні. Це запитання спричинив абстрактний інтерес до розвитку людських взаємин.

Вона оперлася на руку і глянула в дзеркало — наші погляди зустрілися.

— Чому людей завжди більше цікавить нещастя інших людей, а не їхнє щастя? Невже всі — така заздрісна худоба?

— Це точно! Просто щастя завжди нудне, а нещастя — ні.

Наташа розсміялася.

— У цьому щось є. Про щастя говориш щонайбільше п’ять хвилин. Там нема про що розповідати;ти — щасливий і край. А про нещастя можна розповідати цілодобово. Правда?

— Так, але коли йдеться про невеликі нещастя, — сказав я, трохи подумавши, — а не про справжні.

Вона й далі дивилася на мене. Смуга світла з вітальні косо падала їй на очі, і вони здавалися дивовижно ясні та прозорі.

— Роберте, ти дуже нещасливий? — запитала вона, не відриваючи погляду від мого обличчя.

— Ні, — відповів я після паузи.

— Добре, що ти не сказав мені, що щасливий. Зазвичай я не заперечую проти брехні. Я й сама вмію непогано брехати. Але деколи я її просто не перетравлюю.

— Я дуже хочу стати щасливим, — сказав я.

— Але тобі це не вдається. Ти не можеш бути щасливий, як решта людей.

Ми не зводили одне з одного очей. Мені здавалося, легше відповідати, дивлячись у дзеркало, ніж просто у вічі.

— Недавно ти вже мене про таке запитувала.

— І тоді ти збрехав. Думав, я влаштую тобі сцену і хотів її уникнути. Але я не збиралася влаштовувати сцени.

—* Я тоді не брехав, — відповів я майже автоматично і відразу ж пошкодував.

На жаль, відколи почалося моє життя у вигнанні, довелося вивчити кілька правил, необхідних для виживання, але геть непридатних для приватного життя, зокрема й таке: ніколи не признавайся в тому, що збрехав. То був хороший принцип для боротьби з владою, але не завжди годився для стосунків із коханою, хоч навіть і тоді у ньому часто було більше переваг, ніж недоліків.

— Я не брехав, — повторив я. — Просто невдало висловився. Ми багато понять запозичили з минулого століття, з епохи романтики, але тепер їхній зміст суттєво змінився: До них належить і поняття щастя. Як легко було раніше стати щасливим! До того ж тоді це було не просто щастя, а абсолютне щастя! Я не кажу зараз про письменників і фальшивомонетників, які вміли брехати, дурячи цілі епохи. Мені йдеться про найвеличніших представників роду людського, — навіть їх загіпнотизувала ця яскрава, підробна кулька, вкрита сусальним золотом: щастя, ця панацея, ці ліки відусіх хвороб. Хто кохав, той був щасливий, а хто бувщасливий, той мав автоматично відчувати безмежне щастя.

Наташа відвела від мене погляд і витягнулася на ліжку.

— Так, професоре, — пробурмотіла вона. — Звісно ж, це все звучить дуже мудро, але чи не думаєш, що раніше все було значно простіше?

— Мабуть, так.

— Усе залежить від ставлення до життя. Та й що воно таке, ця правда? Почуття не мають із нею нічого спільного.

Я розсміявся.

— Звісно, не мають.

— Через таких, як ти, все в світі переплуталося. Як добре було в давнину, коли неправду називали не брехнею, а фантазією, а кохання оцінювали тільки за його силою, а не за абстрактними моральними нормами. Мені вже цікаво, який ти повернешся з Голлівуда — цього гадючого кубла! Там ти почуєш сотні пустопорожніх фраз, побачиш усі ймовірні кліше і стереотипи, — все це посиплеться на тебе, немов пір’я з тріснутої перини.

— Звідки ти все це знаєш? Ти була в Голлівуді?

— Так, — відповіла Наташа. — Ня щастя, я виявилася нефото-генічною.

— Ти? Нефотогенічна?

— Так. Сприймай, — як хочеш.

— Інакше ти б там залишилася?

Вона мене поцілувала.

— Атож, мій німецький Гамлете. Жінка, яка скаже тобі щось інше, просто збреше. Думаєш, мій фах такий шляхетний, що я не могла б від нього відмовитися? Чого варті самі лише товстозаді багатійки, яким треба брехати, що одяг для струнких пасує і їм! А ці сухоребрі бестії! Вони не наважуються закохатися, не можуть знайти жодного коханця, а тому зганяють свою лють на безборонних залежних людях!

— Як би я хотів, щоб ти змогла зі мною поїхати, — вихопилося в мене.

— Не вийде. Починається зимовий сезон. І в нас немає грошей.

— Ти мене зраджуватимеш?

— Ясна річ!

— Це й справді так природно?

— Я ж тебе не зраджую, гїоки ти тут.

Я глянув на неї. Не розумів, чи вона справді каже те, що думає.

— Якщо людини немає поруч, то здається, вона вже ніколи не повернеться, — пояснила вона. — Не відразу, але дуже швидко.

— Як швидко?

— Хтозна. Не покидай мене, і тобі ніколи не доведеться про це запитувати.

— Так зручно, — зауважив я.

— Так простіше, — відповіла вона. — Коли хтось поруч, тобі ніхто більше не потрібен. Але якщо його нема, приходить самотність, а хто може її витримати? Я ні.

— Невже все відбувається так швидко? — запитав я вже трохи занепокоєно. — Просто одного міняють на іншого?

Вона розсміялася.

— Ні, звісно. Все не так. Не одного міняють на іншого, а самотність на несамотність. Можливо, чоловіки й можуть жити самотою, жінки — ні.

— Ти не можеш бути самотньою?

— Ні, Роберте, тоді мені погано. Я — наче плющ. Коли сама, то в’юся по землі і зогниваю.

— Але ж не за два тижні?

— Хтозна, скільки тебе не буде. Я не вірю в чіткі терміни. Особливо вдати повернення.

— Нічогенька перспектива!

Вона різко повернулася і поцілувала мене:

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: