Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Россе, ви надовго їдете? — запитала вона.
— Точно не знаю. На два тижні. Можливо, трохи довше.
— Я за вами сумуватиму.
— Я за вами теж, Бетті. Ви — мій ангел-охоронець.
— Ангел-охоронець, у якого рак пожирає внутрішні органи.
— У вас немає раку, Бетті.
— Я його відчуваю, — прошепотіла вона. — Відчуваю, як він щоночі пожирає мене. Я чую його. Він наче шовкопряд, який точить листя шовковиці. Тому я тепер більше їм, щоб він не зжер мене занадто швидко. Я їм п’ять разів на день, бо не маю права худнути. Мушу погладшати. Як я вам?
— Чудово, Бетті. Як здорова людина.
— Думаєте, мені вдасться?
— Що, Бетті? Повернутися до Німеччини? Чом би й ні?
Бетті глянула на мене темними, голодними очима, навколо яких залягли темні кола.
— А вони нас упустять?'
— Німці?
Бетті кивнула:
— Мені це спало на думку сьогодні вночі. А що як вони заарештують нас на «кордоні і кинуть до концтабору?
— Це неможливо. На той час їх уже переможуть і вони більше ні наказуватимуть, ні розпоряджатимуться. Там усім керуватимуть американці, англійці та росіяни.
— Росіяни? Але в них теж є концтабори! І росіяни теж зайдуть до Берліна! А якщо вони пошлють нас у сибірські копальні? Чи в їхні трудові табори? Саме ж так називаються табори, де усі вмирають?
Її губи тремтіли.
— Я зараз про таке не думав би, — сказав я. — Почекайте, поки закінчиться війна. Тоді й подивимося, що буде далі. Можливо, все буде зовсім інакше, ніж ми собі уявляємо.
— Що? — перелякано запитала Бетті. — Видумаєте, війна триватиме, навіть коли візьмуть Берлін? В Альпах? У Берхтесґадені?
Про війну Бетті думала тільки в контексті власного життя, яке повільно згасало у її грудях. Я зауважив, що вона спостерігає за мною, тому опанував себе — хворі завжди проникливіші за здорових.
— Ви думаєте точнісінько, як Кан, — мовила вона жалібним голосом, — начебто всі цікавляться перемогами, та поразками, а я думаю тільки про Олівер-пляц.
— А чому б вам про нього не думати? Ви багато пережили. А тепер можете спокійно зосередити всі свої думки на Олівер-пляц.
— Знаю. Але…
— Нікого не слухайте, особливо тих, хто вас критикує. Емігранти тут далеко від куль і багато хто впадає у так званий тюремний психоз. Хай як грубо це звучить, але вони нагадують мені завсідників пивничок, так званих пивних політиканів. Вважають, начебто знають усе краще за інших. Залишайтесь такою, якою ви є, Бетті. Ми вже маємо «генерала» Танненбаума з його кривавим списком. Іще одного нам не треба.
Об шибки барабанив дощ. У кімнаті стемніло.
Бетті раптом захихотіла.
— Цей Танненбаум! Він каже, що якби йому випало виконувати роль Гітлера, він би зіграв його як жалюгідного шлюбного афериста. Саме на такого він і схожий зі своєю псевдонаполеонівською зачіскою та куцими вусами під носом. Справжній шлюбний аферист для перестарілихдам!
Я кивнув. Бо вже надто втомився від цих дешевих емігрантських жартів. Дотепами не позбудешся того, що спричинило світову катастрофу.
— Гумор Танненбаума невичерпний. Золоте почуття гумору! — Я підвівся. — До побачення, Бетті. Я скоро повернуся. А ви до того часу забудете всі жахіття, які малює ваша багата фантазія, і знову станете колишньою Бетті. Ви б мали бути письменницею. Мені б оце бодай половину вашої фантазії!
Вона сприйняла мої слова, як я і хотів, — за комплімент. Ожили її бідні великі очі, в яких застигло німе запитання.
— Чудова думка, Россе! Але про що я могла б писати? Я ж нічого не пережила.
— Про ваше життя, Бетті. Власне життя, яке ви цілком присвятили всім нам.
— Знаєте що, Россе? А я справді могла б спробувати.
— Спробуйте.
— Але хто це читатиме? Хто надрукує? Пам’ятаєте, що сталося з Моллером? Його охопив розпач, бо ніхто в Америці не хотів надрукувати жодного його твору. Тому й повісився.
— Я так не думаю, Бетті. Він повісився, бо не міг тут нічого написати, — відповів я швидко. — Це зовсім інша ситуація, ніжу вас! Моллер не міг нічого написати, у нього не виникало жодної свіжої думки. Спершу він іще писав, бо його сповнювало обурення і протест. А потім настав штиль. Небезпека минула, слова обурення не підживлювалися власним досвідом, а тому весь час повторювалися, — врешті все перейшло у стан бунтарської нудьги і, зрештою, перетворилося на безпорадне розчарування. Йому було мало, що його життя врятовано, як і більшості з нас. Він прагнув чогось більшого, а тому й загинув.
Бетті уважно слухала. Погляд її став спокійніший.
— Так само як Кан? — запитала вона.
— Кан? До чого тут Кан?
— Не знаю. Просто спало на думку.
— Кан — не письменник, а, навпаки, людина вчинків.
— Тому я Про нього й згадала, — несміливо відповіла Бетті. — Але, можливо, я помиляюся.
— Упевнений, що помиляєтеся, Бетті.
Проте спускаючись темними сходами вниз, я вже не був такий упевнений. У під’їзді я зустрів Грефенгайма.
— Як вона?.
— Погано, — відповів я. — Ви даєте їй ліки?
— Ще ні. Але незабаром вони їй будуть потрібні.
Я йшов по мокрій від дощу вулиці. Поблизу магазину, де працював Кан, повернув. Спершу хотів іти відразу аж до П’ятдесят сьомої вулиці, але потім вирішив навідатися до нього.
Кан був у крамниці.
— Коли ви їдете до Голлівуда?
— Через два дні.
— Можливо, зустрінете Кармен.
— Кармен?
Кан розсміявся.
— Якийсь дрібний асистент запропонував їй контракт, як дебютантці. На три місяці. За сто доларів на тиждень. Але вона скоро повернеться. Вона — справжній антиталант.
— А вона хотіла їхати?
— Ні. їй тут надто зручно. Мені довелося її вмовляти.
— Навіщо?
— Щоб вона не думала, що втратила свій шанс. Інакше цілу вічність мені дорікатиме. Атак вона за три місяці сама все зрозуміє. Правильно?
Я не відповів. Кан нервувався.
— Хіба я вчинив неправильно? — перепитав він.
— Сподіваюся. Вона дуже вродлива. Я б так не ризикував.
Він трохи штучно засміявся.
— А чом би й ні? У Голлівуді тисячі таких, як вона. І значно талановитіших. А Кармен навіть англійської по-людському не вивчила! Подбайте про неї, коли вона приїде!
