Цього ви не знайдете в Яндексі - Артем Чех
— Як чоловік, — казала вона, — ти мене не цікавиш.
— Ти теж, — намагаюсь відплатити тою ж монетою, — як жінка мене зовсім не цікавиш, та і з жінки ти перетворилася на кінчену. І взагалі, я тебе люблю, а ти намагаєшся мене позбутися. Кінчена, — додав я.
— Сам ти кінчений! — почала волати вона. — І взагалі, ти так говориш, наче ти тарган, а я дихлофос.
Із того часу ми почали дружити, вона постійно нарікала на мої риси характеру, вчинки, які їй не подобались, а я, в свою чергу, намагався не ламати їй ребра. Жінок я не б’ю принципово.
А через три тижні вона знову повернулася в Данію. Тепер вже на довше. Але, отримуючи від неї листи, я кожного разу відчуваю якусь важкість, щось тисне у грудях, щось турбує мене — вона мене турбує, її життя. Вона писала мені, що приїде рудий і вони будуть їбаццо. Так і писала — їбаццо. Це, мабуть, італійською, а потім вона писала, що їй нема де жити, що вона лазить Копенгагеном у пошуках помешкання та роботи, що вона частенько ночує в якомусь притулку для дітей Господніх або у якійсь мовній школі, де вона займається вивченням датської мови і малюванням настільних ігор чи щось таке, що, зрештою, не важливо. Вона не працює, живе з якимось чи то Мартіном, чи то Оскаром, чи то Грінкилєм, чи ще з якоюсь бідою, каже, що хоче тепла та ласки, а отримує хіба що великі датські члени, каже, що у неї немає нічого і нікого, що вона бухає з українцями та білорусами, які теж тусують у Данії, що вона хоче одного шістнадцятирічного датського хлопчика, який схиблений на сексі. Клуби, екстазі, суцільні п’янки, Копенгаген, перманентний похуїзм у своєму практичному застосуванні...
3
Було у мене багато чого, були різні випадки, смішні, трагічні, були навіть стосунки з проститутками. Ні, Таня з бульвару Шевченка цілком нормальна, у мене навіть язик не повернеться назвати її проституткою — ну яка ж вона проститутка, коли вона така вся одухотворена, вся така непроституточна...
А от із справжніми хвойдами доводилося зустрічатися й навіть мати якісь справи... Але це був дебілізм, причому сповнений довершеності, я б оце сказав, винятковий дебілізм. Як відомо, він, дебілізм, обдарований рідкісною формою довголіття — вічністю. Перша людина на землі — чи це за Дарвіном, чи з теологічної, ба навіть теософської точки зору — була дебілом. Якщо брати до уваги біблійні писання, то Авель був молодшим, а Каїн — дебілом і т. д. Дебілізм мав місце (а часу він не належить, бо ж він, дебілізм, вічний — час належить йому) і до людства, навіть до планети Земля і Чумацького Шляху, до якого належить наша дебільна галактика, до якої належить Сонячна система. Чорна дірка, пак Ніщо є архаїчною, я б додав, доархаїчною формою дебілізму. Не маю права замінити дебілізм мудаківством, бо пан Ю.І. вже це зробив у своєму приреченому на вічність трактаті, але ці два терміни є досить дотичними...
До Чорної дірки була лише Чорна дірка, отже, цей доархаїчний дебілізм був вічним... і кінця йому не буде, як не буде кінця мудаківству, вселюдському похміллю, антисемітизму й північно-імперському шовінізму. Хоча... хтозна, хтозна...
І це має бути дуже дебільна історія, тому що майже всі дійові особи у ній — дебіли. Ця історія про Сашу, Артура й Антоніо, так-так, саме про того Антоніо, який є носатим греком і жидівською мордою.
Отже, все розпочалось із того, що зустрілися ми всі вчотирьох. Саша був режисером-аматором, який знімав якесь там документальне кіно, Антоніо був сценаристомаматором та оператором-аматором, який написав до того кіна ну дуже вже аматорський сценарій і мав відеокамеру, а Артур був актором-аматором, якого знімали, і він мав художньо вигравати своє життя. Хлопці тільки-но зі зйомок вирішили відзначити закінчення чергового зйомочного дня і запросили мене. Спочатку було пиво, потім ще — коньяк, вони пили горілку, Антоніо навіть покурив травички.
Ми ходили містом у пошуках цікавої локації, де можна було б зняти кілька кадрів для заставки чи ще якоїсь неврівноваженої біди. Саша тихенько, наче кримінальний авторитет, щось розповідав, Антоніо намагався долучитися до товариства кавказців, цитував Лермонтова і якогось кавказького поета, Артур вигукнув «звєрьйо-майо», після чого мені довелось урегульовувати конфлікт. Розійшлись на пляшці дорогого вина, яке Артур придбав для князів гір. Після того, як дискурсивні питання щодо подальшого місця нашої дислокації не підлягли вирішенню, ми несвідомо поплентались до Майдану, звідкіля піднялись Михайлівською на однойменну площу. В Антоніо почалися його панкреатичні приступи, він почав блювати, Артур тримав його за плечі, Саша перепрофілювався в оператора-аматора, мабуть вбачаючи у цих кадрах всесвітнє визнання. Я вдихав весінню прохолоду. Повітря пахло вечором і неприємностями...
Уже не пам’ятаю хто, але хтось-таки угледів розйобану «Волгу» і запропонував покататися.
— Саша, — спитав Антоніо, — вмієш заводити без ключів?
— Навчусь, — сказав Саша, дістав із кишені потріпаної джинсівки ключі від своєї квартири і почав відкривати вікно старенької розйобаної «Волги». Скло не піддавалось Сашиним маніпуляціям, тому до цієї справи долучився Артур і я. Після того, як скло нарешті перейшло на наш бік, Саша з неприхованим болем промовив:
— От курва, — промовив він, — ключі від хати погнув.
— До сраки, — сказав я, — у нас ще одні є.
У замку запалювання стирчали ключі.
— Ні, — каже Антоніо, — це погана ідея.
— У нас поганих ідей не буває, — відповів на це Саша, і ми, відчинивши дверцята, залізли у автомобіль.
— За такі витівки, — спокійно сказав Саша, — штраф якихось триста гривень.
— А їздити ти вмієш? — запитав Артур.
— Умію. Правда, коли я кермую, в усіх починається неприхована істерія, але нам пофіг, ми ж пацани серйозні.
Завівши «Волгу», ми рушили, від недосвідчених перемикань передач нас трясло, заодно трясло і автомобіль. Антоніо стало знову погано.
Виїхавши на Володимирську, ми вирішили збавити ходу, адже їхали ми десь під дев’яносто, і зарулити в якийсь провулок. У провулку ми, як годиться справжнім інтелігентам, «подзвонили мамі до Нью-Йорку» і рушили далі у бік Лук’янівки.
—
