Ключ - Василь Миколайович Шкляр
— Доброго ранку, пані.
— Доброго ранку, — відповіло мені українською мовою це шоколадне диво, і я, тамуючи ще незрозумілу тривогу, подумав із непідробним оптимізмом: «Ти не один. Нас п’ятдесят два мільйони».
До шоколадного обличчя українська мама дала цій жінці не качиного, а нормального носика, дала разом із татком горіхово-карі очі — вогкі, як вільхові береги, і такі повні, такі налиті й відкриті назовні губи, що якби моя воля, то я, не вагаючись, помстився б Сані за її чернечу обітницю.
— Щось будете замовляти? — спитала вона, не переймаючись моєю цікавістю: давно вже звикла до цього.
— Я, серденько, вже цілу добу нічого не їв, — сказав я по-приятельському, наче розмовляв із Катрусею. — У вас є щось попоїсти? Окрім шоколоду «Корона», звичайно, — якийсь дурний натяк прозвучав у моїх словах, і я притримав за зубами продовження про райську насолоду.
— Якщо ви не поспішаєте, то я можу приготувати вам щось із рибних страв, — сказала вона.
— Наприклад?
— Наприклад, підсмажити судака. Або зварити юшку з окунів.
Ви що дужче любите? — І то, й то хижаки, — сказав я.
— Тим-то вони й смачні, — всміхнулася вона, показавши чималенькі, але гарні зуби.
— Тоді підсмажте, будь ласка, судака. — І є ще раки. Вам зварити раки?
— Ні, — сказав я. — Не п’ю вранці пива. А то б залюбки.
— То, може, чай, каву?
— Чай, — сказав я.
Вона щезла за тими дверима, що вели на кухню, а я сів за стіл і подивився на широчезне вікно, за яким відкривався сосновий краєвид. Вікно виходило, на жаль, не до річки, але й сосни були чудові — такі високі золотокорі дерева, з яких можна робити щогли, дивно було, що вони так наблизилися до води, витіснивши традиційні верби і вільху. Сосни любили пісок, а його тут було доволі, я бачив, як тим путівцем, що вів од траси до мотелю «Млин», пробіг піщаний вихор, і завважив, що й сосни коливаються од вітру не збоку вбік, а якось немов по колу, ніби й ними хитали не повіви вітру, а крутили вихори. Дерева протяжно скрипіли, їхній стогін долинав і сюди, до бару, я подумав, що вітер зірвався недавно, бо навіть там, на узвишші, можна сказати, на белебні, де тулилися Некричі, вранці було тихо і затишно.
Тепер же зірвався просто крутіж, здавалося, він силкується повихилитувати дерева із нетривкого піщаного ґрунту.
Коли мулатка принесла мені судака, — золотисті рум’яні шматочки ще пострілювали гарячими крапельками олії, — я показав очима за вікно:
— А вітер який зірвався.
— Тут завжди вітри, — сказала вона. — Навіть якщо ніде не шелесне, тут отаке робиться.
Що ж, буває. Так, видно, пролягла ця річкова улоговина, що утворюються протяги з усіх боків. — І все одно тут чудово, — сказав я.
— Так, непогано.
— А хто власник цього райського куточка?
— Власник? — здивувалась вона. — Ми з чоловіком. І пішла за шинквас, увімкнула музику, наче хотіла приглушити завивання вітру і стогін сосон. Елла Фіцджеральд підвивала не менш меланхолійно за той вітер, однак голос чорношкірої співачки, видно, все-таки був ріднішим для хазяйки цього симпатичного бару. Мабуть, той голос линув до неї ще з більшої далини, аніж вітер, і навіював та пробуджував те, що ми називаємо голосом крові.
«Цей витівник», — пригадалося, як казав Григорій Іванович про Ярчука, і тільки тепер я зрозумів, що він мав на увазі. Витівник — це навіть м’яко сказано про чоловіка, який із занедбаного водяного млина робить казку, одружується з такою кралею, купує квартиру в Києві і позичає від неї ключ першому-ліпшому зустрічному. Але ж де він тепер, цей філантроп, цей власник такої цінної нерухомості і не менш дорогої рухомості, — пас я очима його дружину і не знав, з якого боку підійти до цього питання, як кажуть грамотні люди. Моїх знань з арифметики тут явно бракувало. Ось я вже дожовую цього, правду сказати, смачного судака, ось уже досьорбую чай (я пив його повільніше, ніж Іван Маловічко горілку), ну, ще викурю сигарету, а далі що?
— Вам тут не страшно самій? — спитав я, наче якийсь жевжик, що не вміє підкотитись до дівчини.
— Страшно? — здивувалась вона. — Чого?
— Ну, все-таки дорога. А на великій дорозі, знаєте, хто тільки не вештається.
— Я вмію постояти за себе, — сказала вона. — Та й не сама я.
Тут є люди.
Побалакали, називається.
Боже, як швидко згоряє це «Мальборо», краще б я перейшов на «Приму». Або ще ліпше на люльку. Тепер я розумію, чому великі нишпорки палять люльку — її півдня можна тільки натоптувати. А тут — кінець.
— Скільки з мене?
Вона помітно завагалася, прикидаючи собі, чи я не з податкової інспекції, а потім усе-таки наважилася.
— Сім гривень.
Я поклав на стіл п’ять доларів.
— Вибачте, не встиг розміняти. Але якщо вас так влаштує, то здачі не треба.
Вона мовчки сховала гроші в кишеньку на фартушку: здається, ми знайшли спільну мову, і можна було посидіти ще хвилину.
— У вас, бачу, є постояльці?
— Звідки це ви взяли? — звела вона брови.
— Я до того, що, може, заїхав би ще до вас
