Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Ключ - Василь Миколайович Шкляр

Ключ - Василь Миколайович Шкляр

Читаємо онлайн Ключ - Василь Миколайович Шкляр
зараз цікавили висновки медекспертизи стосовно двох людей‚ які з’їли третього.

Неприродно білолиций чоловік‚ вислухавши мене‚ розтяг тонкі губи в усмішці.

— О‚ то ви їх уже бачили? Солодка парочка‚ правда ж?

Я не міг зрозуміти‚ чому він радіє. Мабуть‚ я ненормальний‚ і зараз цей білолиций чоловік поставить точний діагноз‚ підтвердивши підозру Сокирка‚ який теж радів‚ що в Черкасах з’явилися людоїди. Діагноз дуже простий: хронічний сентименталізм із нервовою недостатністю плюс некрофільство‚ нарцисизм і взагалі статева аберація[16].

— Мене цікавить одне‚ — сказав я. — Чи є в цих людей патологічні відхилення у психіці? Зрештою‚ це дуже важлива деталь‚ на яку я просто зобов’язаний вказати у публікації.

— Відхилення є у всіх нас‚ — так само посміхався він. — Та якщо ви маєте на увазі яскраво виражену патологію‚ то ні‚ немає.

Це нормальні люди.

Куди вже нормальніші‚ подумав я‚ і білолиций‚ розуміючи певний алогізм свого твердження‚ пояснив:

— Вони обоє мислять цілком тверезо і‚ не змовляючись‚ обоє розділяють вину абсолютно порівну. Між цією парочкою існує така прив’язаність‚ така симпатія‚ якої я побажав би усім подружнім парам. Коли ми окремо запитували їх‚ кому‚ власне‚ спала думка убити і з’їсти чоловіка‚ то й він‚ і вона відповіли‚ що це було їхнє спільне рішення‚ ніхто першим такої ідеї не подавав.

Коли ми запитали‚ хто ж таки затягував зашморг на шиї жертви‚ обоє відповіли‚ що тягли панчоху разом: він в один кінець‚ а вона в другий. Ви мене розумієте? Дай Боже, такої одностайності…

Я розумів. Можливо‚ не все‚ та цього було цілком достатньо для матеріалу на першу шпальту. Тепер можна із чистим сумлінням зайнятися приватною справою.

Від вулиці Паскаля було дуже зручно виїхати на протилежний кінець міста — протилежний до того‚ де так урочисто зустрів мене лейтенант міліції пан Халявський. Моя дорога пролягала далі‚ якраз через цю околицю‚ на якій також переважав приватний сектор. Перед поворотом на головну трасу я краєчком ока помітив на наріжному будинку напис «Вулиця Ільїна» і подумав‚ що треба було заглянути ще й до того будинку‚ де з’їли людину. Проте не хотілося знов за те зачіпатися‚ я мимоволі додав швидкості.

Після КаПе дорога розгалужувалася на Умань та Дніпропетровськ‚ я подумав‚ що через півтори дві години подзвоню у двері Саватія Ярчука‚ і тричі сплюнув через ліве плече.

13

Тричі — це добре. Трійка‚ — запевняє Сен Мартен‚ — це вихід з антагоністичної двійки‚ який веде до рівноваги‚ а отже‚ й до успіху. Жаль тільки‚ що сьогодні п’ятниця‚ до суботнього чоло віка годилося б їхати завтра‚ в суботу‚ та я ж не міг брати відрядження на вихідний день‚ — цією думкою я накаркав собі‚ хоч дізнаюся про це трохи пізніше‚ однак, не забігатиму наперед‚ а тільки скажу‚ що ніяке вороння не накаркає так людині‚ як вона сама собі може наврочити.

Тоді ж‚ дорогою‚ проїжджаючи Смілу і Шполу‚ проїжджаючи всі оті наші зворушливі містечка сільського типу‚ що гніздяться на берегах милих і сонних річечок під дивними назвами Тясмин‚ Шполка‚ чи‚ скажімо‚ Гірський і Гнилий Тікич (хоч один із них ніколи не бачив гір‚ а другий ніколи не був гнилим)‚ які зливаються воєдино в третю річку — Синюху: ось де найзриміше із двійки випливає трійка‚ я вже шизію через ці числа‚ я заказуватиму п’ятому і десятому‚ щоб‚ боронь Боже‚ ніколи не зациклювалися на числах‚ цих найпотаємніших знаках Неба‚ які справді можуть вказати дорогу у потойбіччя‚ дорогу до божевілля‚ як це зробили вони з абатом Агріпою‚ — та зараз я мчав до Саватія Ярчука‚ котрого мав ось ось побачити‚ і дорогою‚ проїжджаючи оті зворушливі містечка‚ мабуть‚ уже втисячне‚ відколи це сталося‚ намагався згадати людину‚ що дала мені ключ. Ліхтар‚ обснований білими мухами‚ простягнута долоня‚ на яку теж падають сніжинки‚ і так‚ ніби за стіною снігопаду‚ — він‚ середнього зросту‚ худий‚ русявий (та який русявий‚ чоловіче‚ адже він був не простоволосий‚ у шапці був‚ і сніг пролітав легенький‚ отак навскоси‚ безгучно‚ ти навіть шелест його придумав‚ а «русявого» запозичив від Чоломбитька‚ бо тобі найзручніше лягає у схему Остапчук‚ ти певен‚ що це саме він дав тобі ключ і почав танцювати біля Чоломбитька‚ хоч той до пуття не може навіть описати чоловіка‚ він просто дальтонік‚ цей Чоломбитько‚ тому й обрав не живопис‚ а графіку‚ — шизів я)‚ та хай — якщо я побачу його‚ то впізнаю запевне‚ можливо‚ це буде через якихось півгодини‚ а якщо ні‚ то принаймні наближуся до розгадки примхливого випадку‚ що впав на мою голову разом з отим грудневим снігом. І раптом я завагався. Знов узяли безглузді та по житейському практичні сумніви: куди ти лізеш‚ чоловіче‚ тобі дали хату пожити‚ а може‚ й доглянути за нею певний час‚ тобі довірилися так щиро і безпосередньо‚ може‚ людина мала не тільки «тривале відрядження»‚ а й свої щонайінтимніші плани‚ а ти падаєш їй на хвіст‚ стромляєш носа в її приватне життя‚ нишпориш по шухлядах‚ у незрівнянному пензлеві маляра бачиш шприц наркомана‚ навіть ту жінку‚ що приходила до нього‚ ти‚ психопат некрофіл‚ готовий присвоїти‚ а тепер ось їдеш до господаря квартири‚ щоб підступно‚ по зрадницькому‚ нашептати на такого сякого квартиранта‚ котрий дає ключ невідомо кому, і невідомо чим це може закінчитися. Пробач мені‚ суботній чоловіче‚ я спробую зробити це делікатно‚ щоб не продати тебе‚ але я більше не можу‚ зрозумій же і ти мене‚ я шизію — немає людини‚ і вже через край вихлюпує чисто українська печаль: був чоловік — і нема.

Вихопившись на узвишшя‚ я побачив удалині містечко чи хай собі буде‚ якщо комусь так подобається‚ селище міського типу‚ — до нього навпрямки було кілометрів зо два‚ а крученою дорогою — трохи далі‚ і‚ скотившись із пагорба в низовину‚ переїжджаючи міст через Тікич‚ я помітив ліворуч дивовижну споруду. Стояла вона над скелястим берегом і сама була, як та скеля, тільки горішні округлі віконця вказували на те, що кам’яна тверджа мала не лише природне, а й рукотворне походження. Істотний недолік колісного подорожнього полягає в тому, що саме там, де йому треба на все гарненько роздивитися, як от, скажімо, на річку та її береги, — саме там — на мостах — заборонено зупинятися і не з руки головою крутити, щоб не шубовснути з мосту та в воду.

Отож я не дозволив собі таку розкіш,

Відгуки про книгу Ключ - Василь Миколайович Шкляр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: