Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

її помітній зовнішності й чималим прибуткам вона недовго залишиться неодруженою. Заміжжя її, однак, означає втрату річного прибутку в сто фунтів. Що ж робить вітчим, аби цьому запобігти? Він вимагає, щоб вона сиділа вдома, забороняє їй зустрічатися з людьми близького їй віку. Скоро він переконується, що цих заходів недостатньо. Дівчина починає пручатися, наполягати на своїх правах і, нарешті, заявляє, що хоче піти на якийсь бал. Що ж робить тоді її метикуватий вітчим? Розробляє план, який робить більше честі його розуму, ніж серцю. З відома своєї дружини та з її допомогою він змінює свою зовнішність, приховує за темними окулярами свої проникливі очі, наклеює вуса та пишні бакенбарди, приглушує свій дзвінкий голос до улесливого шепоту і, зловживаючи короткозорістю юнки, з’являється як містер Госмер Енджел і усуває конкурентів своїм наполегливим залицянням.

— Це був жарт, — простогнав наш відвідувач. — Ми не думали, що вона так захопиться.

— Можливо. Та що б там не було, молода дівчина таки закохалася. Вона знала, що вітчим у Франції, і тому не могла нічого запідозрити. Вона була задоволена увагою цього джентльмена, а гучне схвалення з боку матері ще більше посилило її почуття. Чудово розуміючи, що реального результату можна досягнути лише рішучими діями, містер Енджел навідується в будинок. Почалися побачення, потім заручини, які мали б нашкодити дівчині віддати своє серце іншому. Але весь час дурити неможливо. Уявні поїздки до Франції вельми обтяжливі. Залишався один вихід: довести справу до такої драматичної розв’язки, щоб у душі молодої дівчини залишився одвічний слід і вона на якийсь час збайдужіла б до залицянь інших шанувальників. Звідси вимога присягнути на Біблії, натяки на можливість несподіваних подій у день весілля. Джеймс Віндібенк хотів, аби міс Сазер­ленд була міцно пов’язана з Госмером Енджелом і навіть не здогадувалася про його долю. Тоді, за його розрахунками, вона щонайменше десять років цуралася б чоловіків. Він довіз її до дверей церкви, але далі йти не міг і тому вдався до старого виверту: увійшов в карету через одні дверцята, а вийшов через інші. Гадаю, що події розгорталися саме так, містере Віндібенк?

Тим часом наш відвідувач встиг таки опанувати себе й піднявся з крісла. Холодна посмішка була на його блідому обличчі.

— Може, так, а може, і ні, містере Голмс, — сказав він. — Але якщо ви такі розумні, то вам варто було б знати, що зараз закон порушуєте саме ви. Я нічого протизаконного не зробив, ви ж, замкнувши мене в цій кімнаті, чините насильство над особистістю, а це право переслідує.

— Авжеж, закон, як ви кажете, у вашому випадку безсилий, — погодився Голмс, відмикаючи та відчиняючи двері, — проте ви заслуговуєте на прочуханку. Якби в цієї молодої дівчини був брат або приятель, йому варто було б гарненько відшмагати вас батогом.

Побачивши нахабну посмішку Віндібенка, він вибухнув.

— Це не входить у мої обов’язки, але, присягаюся Господом, що не відмовлю собі в задоволенні.

Він ступив, щоб зняти зі стіни мисливський стек, але не встиг простягнути руку, як на сходах почувся дикий тупіт, важкі вхідні двері гучно грюкнули, і ми побачили у вікно, як містер Віндібенк щодуху мчить вулицею.

— Безпардонний мерзотник! — засміявся Голмс, відкидаючись на спинку крісла. — Цей юнак котитиметься від злочину до злочину, поки не скінчить на шибениці. Ще б пак, справа певним чином була не позбавлена цікавості.

— Я не зовсім вловив хід ваших міркувань, — зауважив я.

— Певна річ, із самого початку було ясно, що цей містер Госмер Енджел мав якусь причину для своєї дивної поведінки; так само очевидно, що єдиний, кому ці події могли би бути вигідними, — вітчим. Той факт, що наречений і вітчим ніколи не зустрічалися, а навпаки, один завжди з’являвся за відсутності іншого, також щось та й значив. Темні окуляри, дивний голос і пишні бакенбарди підказували думку про переодягання. Мої підозри підтвердилися тим, що підпис на листах був надрукований на машинці. Либонь, міс Сазерленд добре знала почерк Віндібенка. Як бачите, усі ці окремі факти, а також і багато інших, не таких значних деталей влучали в одну точку.

— А як ви їх перевірили?

— Натрапивши на слід, було вже неважко знайти докази. Я знаю фірму, в якій працює цей чоловік. Я взяв опис зовнішності зниклого, поданий в оголошенні, й, усунувши з нього все, що могло бути викликане переодяганням (бакенбарди, окуляри, голос), надіслав прикмети фірмі з проханням повідомити, хто з їхніх комівояжерів схожий на цей опис. Ще раніше я помітив особливості друкарської машинки й написав Віндібенку на службову адресу, запрошуючи його зайти сюди. Як я й очікував, відповідь його також була надрукована на машинці, шрифт якої виявляв ті ж дрібні, але характерні дефекти. Тією ж поштою я отримав листа від фірми «Вестгауз і Марбенк» на Фенчерч-стрит. Вони повідомили, що за всіма ознаками це має бути їхній службовець Джеймс Віндібенк. От і все!

— А як же бути з міс Сазерленд?

— Якщо я розкрию їй таємницю, вона не повірить. Згадайте стару перську приказку: «Небезпечно забирати в тигриці тигреня, а в жінки — її оману». У Хафіза стільки ж мудрості, як і в Горація, і стільки ж знання життя.

«Ґлорія Скотт»

— Я маю тут ще якісь папери, — сказав мій приятель Шерлок Голмс, коли одного зимового вечора ми сиділи біля каміна. — Вам не завадило б їх переглянути, Ватсоне. Ці документи стосуються однієї незвичайної справи — ко­рабля «Ґлорія Скотт». Коли мировий суддя Тревор прочитав ось цю записку, у нього стався удар, і він помер, так і не отямившись.

Шерлок Голмс дістав із шухляди письмового столу потемнілу від часу коробочку, вийняв звідти й простягнув мені записку, накидану на клаптику сірого паперу. Там було написане таке:

«З дичиною справу, гадаю, уже скінчено. Директор підприємства Гадсон, за інформацією, розповів про мухобійку все. Фазанових курочок стережіться».

Коли я відвів погляд від цього загадкового листа, то побачив, що Голмс задоволений виразом мого обличчя.

— Вигляд у вас доволі розгублений, — зауважив він.

— Не розумію, як така записка могла когось налякати. Мені вона видається безглуздою.

— Можливо. І все ж факт залишається фактом, що цілком дужий літній чоловік, прочитавши її, впав, як від пострілу з револьвера.

— Ви збуджуєте мою цікавість, — зізнався я. — Але чому ви переконані, що я маю ознайомитися з цією справою?

— Бо це — моя перша справа.

Я часто намагався з’ясувати у свого приятеля, що штовхнуло його в царину розслідування карних справ, але досі він жодного разу не був відвертим. Однак зараз детектив сів у крісло і розклав папери на колінах. Потім закурив люльку, якийсь час пихкав нею та гортав сторінки.

— Ви ніколи не чули від мене про Віктора Тревора? — спитав Шерлок Голмс. — Він був моїм єдиним товаришем упродовж двох років, які я провів у коледжі. Я не був товариським, Ватсоне, годинами сидів наодинці у своїй кімнаті, міркуючи над усім, що помічав і чув навколо. Саме тоді я й почав створювати свій метод. Тому й не зближувався в коледжі зі своїми однолітками. Не такий уже я шанувальник