Гіркий край, Констандія Сотиріу

розповісти про це матері, сім місяців і скількись там годин, перш ніж він мав би побігти до неї та сповістити про вервечку пацюків, яка починала тягтися за милю від зміїного лісу, коричнева урочиста процесія, в якій пацюча малеча на марші смоктала материнські груди, на візочках перевозили хворих, а на чолі валки повагом ступав пацючий ватажок, заокругленим ціпком указуючи напрямок руху. «Вперед! Тиша! Ліворуч!» Справжній тобі Вождь. Наймиршавіший з усіх пацюків, які існують на світі. Великі вусиська, злиняле хутро, і можна було б побитися об заклад, що на голові має ще десь причепитися лисина. «Не повірить вона тобі, — насмішкувато зронила Залізна Ластівка. — Більше вона нічому не йнятиме віри з того, що ти говориш. Про мене ж вона не повірила, не схотіла навіть слухати про нас». Сказала й майнула геть. Як же прикро! Його мама не вірила в залізних ластівок. «Я повірила б тобі, якби ти сказав, що це була голубка, — сказала тоді вона йому, — голубка зі срібла, яка — неймовірно сяйлива — полетіла до сонця, і світло засліпило її. Принеси мені срібну голубку — і я відкрию двері свого будинку і вікна свого серця». Мамусі...

«Принеси їй міцну залізну ластівку, то вона вимагатиме іншого. Ліпше вже про нас не розповідати. Ні про кого з нас», — так сказав йому Пацючий Ватажок із ціпком. Він помітив хлопця, коли той потайки стежив за їхньою нескінченою валкою, чекаючи ночі, щоб знову поспостерігати за процесією, яка прямувала до прибережних нір. Біля річки. Тоді, коли річка в села ще була. Тоді, з Мариною. Мариною, в якої було прекрасне волосся. «Нумо, зберися!» — клацнув пальцями перед його обличчям ватажок. Наймиршавіший з усіх пацюків, що існують на світі. Нікому про нас не розповідай. Пацюк із повадками ватажка. І пастирською ґирлиґою.

«Ватажки, вони такі... — подумав Карліто, — ось так чинять ті, хто йде попереду». Він стежив за Пацючим Ватажком не перший день. Що той робить. Тримав курс, суворо стежив за темпом руху, дозволяв іншим пацюкам перепочити лише на початку дня, коли вони стояли на околиці лісу, ощадливо розподіляв воду. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Виводив свою валку лише надвечір. Він помітив, що сам ватажок мало їсть і п’є. Гнилі овочі й недоїдки, що траплялися на шляху, він одразу передавав слабким, малим і хворим. Він гриз жорстке коріння дерев, яке вибилося на поверхню. Пив рівно дві краплі води з поіржавілої ложечки. Спав мало. Справжній ватажок. Клац пальцями. «Я тут. Зберися. Про нас — ні слова! Нікому не кажи! Нас нищили коти з села, убивали безжально, ми втекли посеред ночі, йдемо вже багато днів, ідемо й ідемо».

«Уночі, — сказав йому Карліто, — ви йдете вночі».

Пацюк ствердно кивнув головою, він бачив спостерігача. «Довго вже йдемо, і все — ночами. Нас вигнали з нашого села коти. Ми жили в красивому селі, що потопало в зелені, їли-пили в одному погребі. Люди про це дізналися і завели трьох котів».

«Люди! — заскиглила ззаду пацючиха, на ходу годуючи молоком своє пацюченя. — Аааа...» — тоненько плакала вона.

Пацюк дав їй знак замовкнути. «Утекли посеред ночі, йдемо днями, йдемо ночами. Усі втекли й от ідемо поселитися в норах, які утворилися на мілинах по берегах річки».

«Люди, еге ж...» — ствердно кивнув головою Карліто.

«Так, — сказав Пацючий Ватажок, — не розповідай про нас, нікому нічого не розповідай. Не кажи про нас людям!»

І повів далі свою валку. Вони йшли вже багато днів. Не днів, а ночей. Коти, яких нацькували люди, коти вигнали їх з їхнього селища. «Аааа... — плакала пацючиха, притискаючи до грудей своє маля. — Нікому, нікому про нас не розповідай».

Карліто нікому нічого і не розповів. Валка досягла мети свого походу, пацюки прийшли до нір на мілині, вивантажили з візків старих та хворих і взялися облаштовувати свої кубла. Карліто взяв велику лопату разом із зеленою сокирою і спершу порубав старих пацюків, потім пацючих із немовлятами. «Аааааа... Люди...» Розкидав копняками тіла. Наостанок залишив Пацючого Ватажка, той метався з боку вбік, намагаючись щось зробити. «Праворуч. Тихо. Ліворуч». Справжній ватажок. «Не кажи про нас нікому, чуєш, нікому». Карліто нікому й не сказав. Ніколи. Ні про що.

Мама вміла добре шити, до заміжжя вона вчилася на кравчиню, то й уміла. Усьому маму навчила одна гарна майстриня, Аспасія. Усьому, що знала сама. Одного разу вона навіть дозволила їй зшити весільну сукню. Голка в неї в руках так і літала, знала, як надати речам потрібного вигляду. Тут, де ми всі опинилися ледь не в самих трусах, її уміння виявилося порятунком. Наша сільська вчителька так і казала — порятунком. У тюках, які нам передавали, знайшовся благенький плащик, мама перешивала його три ночі поспіль, крутила, вертіла і, зрештою, — зробила як новий. Накинула його на себе вчителька, зраділа. «Ти, — каже, — наша спасителька! Тепер не соромно перед людьми вийти. У мене ж першачки цього року!»

Іншого чоловіка я й не знала. Лише Йоргакіса. І цей, скільки часу йому випало? Лише два роки жили як подружжя. Я його лише роздивлятися почала, лише почала його любити, а він — щезнув, пропав. Залишилася вдовою у двадцять років з грудним дитям на руках. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! — потай казала мені мама. — Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Що ти таке кажеш, мамо?! — кричала я їй. — Якби ж не привела на світ!? Власну дитину?» Та лише скрушно хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! А тепер — удова. Ще й з дитиною на руках». «Я не вдова. Йоргакіс пропав безвісти,— відповідала я їй. — Безвісти... Скільки разів тобі пояснювати? Його тримають десь у в’язниці. Чи в якомусь засекреченому місці. Хіба ти не бачиш, що навкруги твориться? Як йому повернутися до нас? Лише все вляжеться, він уже зметикує, як це зробити». Мати дивилася на мене й хитала головою. «Якби ж ти не вискочила за нього заміж! Якби ж ти не привела на світ дитину!» «Дитинка, мамо! У неї є носик, є оченята, є маленька родимочка біля ротика, яка ховається, коли вона посміхається. Де твоя родимочка, крихітко? А розумнюче ж! Не знаю, в кого вона вдалася, хапає все на льоту. Дуже гарні здібності, каже постійно про неї вчитель. Завдяки Вам, пані Маріє. Саме Вам. Ви — така мати! Така молода! Така трагедія! І стискає мою руку. Цей учитель Георгії — такий молодий, молодший за мене. Стрункий, худенький, чорнявий, в окулярах. У нас у селі нікого