Гіркий край, Констандія Сотиріу

«У нас весь серпень суцільна сієста, — відповів Карліто. — І триватиме вона весь цей проклятий місяць. Я просто хочу ковтнути трохи води. Якби тут була річка...»

«А знаєш, — сказала йому Марина, — у мене було чудове волосся. І брови. Я думала, що ти лазиш на дерева, щоб подивитися на них. У селі ніхто не мав таких брів. Волосся та брови дісталися мені в спадок від батька».

«Він думав, що я ходжу до тебе, — сказав Карліто. — Думав, що я хочу викрасти тебе, а не коричневий цукор».

«Та і я так думала, — відповіла Марина. — Принаймні, була готовою до того, що ти мене вкрадеш. Дозріла на гілці, лише зірви та поцукруй».

«Без цукру лимонад не робиться», — відгукнувся Карліто.

«А де тепер моє волосся, мої брови? — обурено вигукнула Марина. — Коли дивлюся на руки, бачу, що з них зійшла шкіра. Пальці попечені».

«Ні в кого в селі немає брів, — примирливо сказав Карліто. — Не бери дурного в голову». Але через те, що в її голосі прозвучало стільки озлобленості, він несподівано додав: «Я одразу звернув увагу на твоє волосся. Таке гарне та густе. Немов кущ, на якому влітку розпустилися квіти. Тому і горіло воно так красиво».

Я думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене, подумала Марина. «У нас ти цупив лише цукор із горища, а в цілого села — вкрав усю річку! — сказала вона вголос. — Перетворив село на смолоскип якийсь!»

«Твоє волосся так гарно палало, — сказав Карліто. — Ніколи не бачив, щоб волосся так гарно горіло. Пити страх як хочеться!»

«Вечір уже настає, — сказала Марина. — Почекай, зараз хтось прийде».

І раптом повітря задвигтіло. Десь заквоктала квочка, хляпнула хвіртка. Село прокидалося. Здалеку почулися приглушені голоси. «Зараз принесуть тобі напитися».

Уже майже настала ніч, Карліто чув, як відчиняються двері, а потім дзюрчить вода, що наповнює глечик. Потім — звук кроків, які затухали на сухій землі. Вода пролилася на ґрунт і дійшла до Марининих кісток. Зросила її голову, її ноги, дала зітхнути. Жінка розколупала землю скраю могили, запалила свічку, поправила штучні квіти. «Пити хочеться, — знову повторив Карліто. — Чому твоя мама ніколи не поливає мене?»

«Я думала, що ти приходиш по мене, — сказала Марина. — Думала, що ти дерешся на ті лимонні дерева через мене. Моя мама ніколи не дасть тобі напитися».

«Якби ж у селі була хоч річка?!» — сказав Карліто.

«У мене було таке гарне волосся, — прошепотіла Марина. — Таке густе, красиве, і брови теж. Ні в кого в селі не було брів».

«У моєї, — сказав Карліто, — у моєї мами були гарні коси й брови». Коли мене знайде мама, принесе мені напитися. Пити хочеться, подумав Карліто. Але в селі не було води. Уся вода, що в ньому була, нестерпно гірчила.

— Ох і намучилась вона.

— Уже дві години прошло відтоді, як вона начала, а все ше на самому початку.

— Чи є хтось, кого ше не пробачили? Приведемо його, шоб він пробачив її?

— Кажецця, гріхів у неї за душею — тьма!

— Гріхи, гріхи...

— Намочи ватку водою і поклади їй на язик, і — всьо, нічичирк!

— Дуже сильно мучицця душа, хотячи вийти.

— А з тіла душі, думаєш, легко виходити?

— Та де там?!

— Охо-хо...

— Сідайте отуто.

— Держатимемо її руки.

— Притиснутими до тіла.

— Еге ж, до тіла.

— І дайте їй успокоєння.

— Нашій Спасулі.

— Ох уже й нічка видасця, відчуваю.

— Для нашої Спасули.

— Для всіх нас.

— Сьогодні вночі Спасула має померти.

Серпневий ранок. Стоїмо у черзі по молоко. Мене посилає мама з величезною оцинкованою каструлею. «Скажеш їм, нас тут п’ятеро душ, і ще — немовлятко, хай наллють по вінця». Мені соромно. Не хочу брехати. У черзі на роздачу нудно. Пані з Червоного Хреста бачить мене щодня, я їй подобаюсь. Наливає каструлю по вінця. Повертаюся качиними кроками, обережненько, щоб не пролити ні краплі. У молоці плаває чорна муха, роблю трохи так — хоп — щоб скинути її, не нести ж молоко з мухою, мама буде сварити. Каструля вислизає з рук, падає на землю, все — нема молока. А тут і мама, усе побачила, не промовила й слова, зняла просто свого капця і мене відлупцювала. Дуже сильно.

Перший раз, коли судилося мені померти, було 22 квітня, два роки тому, пам’ятаю це дуже добре, бо понесла просфору до церкви, у переддень свята Св. Георгія. Ми спекли гарну просфору, з корицею та цукром, прянощами пахучими та гвоздикою для ліпшого смаку. Тільки закінчила з просфорою, телефон розривається. Якась пані. «Так і так, — каже мені. — Ми знайшли в одній могилі останки. Кістки. Усе свідчить, що це останки Вашого чоловіка». Щось таке говорить. Вашого чоловіка та кістки. Усе свідчить. Чи ми можемо завтра зустрітися? Нам потрібна інформація. «Зробіть таку ласку! — кажу їй. — Приїздіть. Якщо про мого чоловіка. Приїздіть». Вони приїхали в день свята по обіді — та пані, а з нею якийсь молодий чоловік, з комісії, як мені сказали. Встановлювати факти. Вона — одягнена в чорне, сорока років, уся якась смикана. Хлопчина молоденький, не більше двадцяти років. Тримав у руках стос паперів та постійно крутив у пальцях ручку. Сів на стільці й почав раз по раз із нього схоплюватися, немов усе не мав чим зайняти руки. Вона — незворушна, мов крига. Просиділи зі мною десь години зо дві й усе розпитали. Відомості про Йоргакіса. Чи ми знали, де він зник, чи розпитували людей, що сталося з його товаришами по зброї, що нам відповів Червоний Хрест, ось таке. Жінка запитувала, хлопець записував. Не зупинявся навіть, щоб випити кави. «Та дайте йому хоч перепочити, — зрештою вирвалося в мене. — Зробімо перерву на п’ять хвилин. Усе одно сьогодні Йоргакіса ми не знайдемо!» Той глянув на мене й похитав головою, нічого, мовляв. Зараз у них купа роботи. Що поробиш? То я сіла й відповідала на всі їхні запитання. Скільки тоді Йоргакісу було, які в нього були прикметні риси? Він не був дуже високого зросту, принесла їм показати фотографії. Іще мав куди рости. І трохи кульгав на одну ногу. Вони переглянулися. «От воно! — сказала та. — Шкутильгав? На яку ногу?» Богом клянуся, мене як заціпило; дивлюся на неї і не знаю, що відповісти. Мій Йоргакіс кульгав, це я точно пам’ятаю. А от на яку ногу, хоч убий, не пам’ятаю. На яку?.. Сиджу й дивлюся на них. Тоді