Волинь - Улас Олексійович Самчук
І на другий день, і на третій Володько не позбавився свого почуття. Куди б не пішов, воно йшло за ним. Був у полі — воно там… У стеблинах хвощу, що тільки витикаються на «поверхню… У бруньках ліщини. У хмаринах, що розсипані по синьому, білі такі, майже прозорі… Був у лісі. Так. Тут воно також з ним. М'який мох, праліски над Угорщиною, перші фіялки — все це видихає з себе те почуття. Працював. Ішов за плугом. З чола падав піт. Але й тут, з-під свіжої скиби, разом з сильним запахом землі, промінювало одно й те саме всемогутнє почуття.
Хотів її знову бачити. Кожний день хотів її бачити. У четвер вечором знову пішов до церкви. Це «Страсть». Це вечір, коли згадують Юду злочестивого й розбійника. Знову горять свічки і дзвонять дзвони. Уява родить ті чи інші, вже багато разів роджені, картини, а між ними й ця, що стоїть тепер перед очима.
Наталка співала на крилосі. Але після церкви не міг з нею Говорити. З нею був її наречений. На Великдень також не бачив її. Першого дня розговіння, відвідини найближчих. А на другий день її вже ніде не було. Навіть у церкві. Володько був на цвинтарі, де сходяться дівчата та співають веснянки. Був на вулиці. Скрізь повно народу. Скрізь «Христос Воскрес», скрізь веселі обличчя, скрізь барви, сміх. Цілий день безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики «б'ються» крашанками. Дівчата з відкритими головами, у віночках. Сонце, тепло, от-от розцвітуть черешні.
Володько вже міг одягнути білу, з виложеним коміром сорочку й так іти. Весняний, теплий вітер приємно лоскоче молоде, пружне тіло. Чує себе наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрічається з тим чи іншим з хлопців.
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес! Як маємось?
— Нічого!
Розходяться. Кожний має сьогодні свої радощі. Нема часу на чужі. Хлопці зібрались на вечір до Башковець. «Миритися». Кликали й Володька. Ні. Він не може. Ні, то ні. Пішли самі. Вдарили пісню й пішли.
Володько йде вулицею сам. Біля школи зустрічає Кіндрата. Він п'яний, червоний і веселий.
— А-а-а! Христос воскрес! Не чув хіба? А ми тебе шукаємо. Був у Андрія… Ех! — і не договорив.
— Так. Я бачу, що ех… А хто там ще був?
— Свої. Сергій… А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогодні сумує — дурень. Ти пробач. Не тобі це вліпив, а так… взагалі… Наталку бачив рано… Йшла до Тетильковець. Я провів її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна. Ходи, й кінець. А Ількові наб'ю морду, й також кінець. Ні. Вона завжди туди ходить. Дівка, як шкло!
Володько легко почервонів. Кіндрат не помітив.
— Не казала, коли вернеться?
— Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопці?
— Ні. Я додому. А хлопці пішли до Башковець. Будь здоров!
Розійшлися. Володько йшов біля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу. Вона вже другий місяць майже не встає. Застав її не в кімнаті, а в саду перед ганком. Лежала в кріслі-гойдалці. Ноги мала загорнені пледом. Передвечірнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах густими кущами росли шпичасті лілеї, косетинь, турецький часник. Розцвітали кругленькі стокротки. Фіялки вже розцвіли.
Обличчя Ольги бліде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще збільшує його блідість. Великі, чорні очі горять хворобливо, але весело.
Вона зраділа, що Володько її навідав.
— Воістину, воістину воскрес! — сказала радісно на Володькове привітання. — Володю! Дуже тішуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всі — хто в лісі, хто в гостях. Мама біля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всі чекали. А який гарний видався Великдень. Ні? Рідко коли так буває. Сонце, теплінь… Подивіться: отам вже розцвітає черешня… То дуже добра черешня. Я завжди любила їсти з неї ягоди. Чорні такі, соковиті й солодкі. А тепер розцвітає… Кожної весни розцвітає, але рідко коли на Великдень. Ще пам'ятаю, раз розцвіла на Великдень. Я з Галиною ще були тоді у братстві. Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, і саме цвіла та черешня. Я люблю той цвіт. Білий, радісний, майже порцеляновий… Ну, а що ж дійсно ви? Я все говорю й говорю… Ви чогось ніби невеселі… Що таке? Дивуюся, як можна в такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закохані? (Володько почервонів). А-а! Володю. Кохайте. Це не гріх. І я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь, хоч раз… Ті люди, що не вміють чи не можуть кохати, вбогі, окрадені. Вони, можливо, і проживуть своє життя, але наполовину гірше. Я. цим тепер не раз думаю… Думки маю дуже яскраві. Іноді здається, що ось-ось досягну істину. Це, думаю, і є те, чого людина стремить. Як його назвати — не знаю. Але знаю переконано, що я в цьому стані духово піднялась. Хвороба загострює…
Вона так швидко й жадібно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла вимовити слова, тільки робила рухи руками. Володько дивився на неї співчутливо й перечікував кашель.
— Вам не можна багато говорити, — сказав Володько…
— Ет, — махнула вона рукою. — Що це може значити, коли… вже є…
— Ви кажете, що я сумний. Сьогодні вже мені це кажуть вдруге. Я не сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пісню, що співають на цвинтарі: «Ой, вже весна, ой, вже красна… Із стріх вода капле… Молодому козакові мандрівочка пахне…», я не можу видержати. Я дійсно хочу мандрувати… Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу… — почав Володько.
— Чому? — запитала Ольга.
— Не маємо вас… Нема кому грати… Нема жінок…
— Беріть з села… Там стільки дівок…
— Не йдуть. Хлопці є, а дівчат нема.
Ольга на це не відповіла. Сиділа, зробилась зненацька поважною й мовчки дивилася вниз. Сонце досягало верхів каштана, і його тінь вкривала вже її ноги. Володько допоміг їй. відсунутись далі на сонце. На цвинтарі співали дівчата… Весь час в неладі баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько привітався з нею.
— Тобі, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового, Володю?
— Дякую. Нічого особливого, — сказав
