Фізіологія жіночої депресії - Вікторія Андрусів
… Поверталася Ґізелла до рідного дому. За три роки, здавалося, нічого не змінилося тут… Запорошена автобусна зупинка, занедбані крамнички – відголосок давніх соціалістичних часів, качина метушня у ставку, горластий півень на плоті, ошатна церква на горбочку, стара школа, до якої ходила вона і у якій колись працював її чоловік… Тягнула валізу на коліщатках, бо тягарі носити ще заслаба… Отак тихенько, від калюжі до калюжі, притупцяла під власну хвіртку. І стала, як укопана: посеред двору якась пишна тітка спокійнісінько, наче живе тут сто років, розвішує на шнурах свіжовипрану білизну. Не поспішаючи, поважно настромляє на кожну шмату дерев’яну прищіпку і, втерши об фартух руки, поволі прямує до будинку, до її, Ґізеллиного, будинку.
– Ви когось шукаєте? – помітила вона Ґізеллу.
– А Микола чи вдома? – Здавалося Ґізеллі, що їй забули пришити у тому італійському шпиталі ноги, або, якщо й пришили, то не її, а якісь лялькові, несправжні, важкі…
– Чоловіка нема, він буде увечері. А ви родичка якась здалеку чи що? – жвава тітонька поїдала очима Ґізеллу.
Гізелла повернулась і, мовчки тягнучи за собою валізу, почимчикувала геть. Речі залишила у сусідки.
– Матір Пресвята Богородице, – сплеснула та руками, побачивши Ґізеллу. – Ти чи не ти, Ґізеллочко?! Очам своїм не вірю… Назовсім чи погостювати? А тут таке вже накрутилося, поки тебе не було, – сусідка багатозначно водила очима у бік Ґізеллиної хати. – Давно казала я, що пройдисвіт він у тебе, справжнісінький дурисвіт. А ще й чутки селом пустив, що ти знайшла когось там і додому не їдеш. Хвойду зробив із порядної жінки, – її аж розпирало, так хотілося попліткувати про все, що коїлось у Ґізеллиній хаті…
– Ти бачила, Ґізелло, кого він собі привів? Хіба можна її з тобою порівняти?! То ж телиця якась, мабуть, на фермі її знайшов… – Вона аж прицмокувала язиком від задоволення бути першим інформатором. От вже буде що обговорювати з сусідками, як Ґізелла поїде…
– Я собі от що думаю, Ґізелло, – ти на самоплив усе не пускай. Маєш повне право на половину хати. І судися з ним доти, поки не відсудиш. Ти ж півжиття ту хату будувала, а та краля на все готове прийшла… Не здавайся, Ґізелло!..
– Та годі вже, – перервала її Ґізелла, – потім якось усе обміркуємо. Я залишу у вас валізу, хочу до мами піти на цвинтар…
Сусідка нарізала їй квітів… Дорога до цвинтаря тяглася через село. Ґізелла йшла з жоржинами в руці, придивляючись до усього, немов хотіла пригадати усі подробиці, що оточували її з дитинства. Тут нічого не помінялося, як не зміниться ще, мабуть, років сто… Подекуди витягувались нові хати, а ті прадавні, що залишились, виглядали на їхньому тлі ще жалюгідніше. Битий шлях, облуплені стіни «хімії» в кінці села (так називали завод, який вічно коптів їдким димом)… Продмаш, райзаготбаза, універмаг – вже ніхто й не знав, що ці слова колись означали …
Односельці не впізнавали Ґізеллу, як загалом не впізнають нікого з емігрантів. І не тому, що вона дуже помарніла, якось витягнулася, змінила зачіску і стала схожою на міську пані. Не було сонця в її очах. Власне, ніхто не знав, що в них було, бо вона не хотіла нікого бачити і приховала їх чорною густою хмаркою окулярів… Довго шукала мамину могилу. Знайшла серед тих, ще порівняно свіжих, де вінки від дощів вже починають підгнивати, а пам’ятник ставити ще не можна, поки земля не осіла… Ходила до джерельця, де люди навмисне для квітів залишають обтяті пластикові пляшки, набирала воду… Мостила серед трухлявих вінків жоржини… Сиділа навпочіпки… Плакала…
– Бачите, мамо, яке то життя… Не знає людина наперед, де що знайде, а де втратить… І ніколи біль від втраченого не затихне, бо де б людина не була, і що б не робила, а в серці воно є… Пробачте мені, мамо, за сум Ваш, за самотність, за безвихідь… Нікого тут більше у мене не зосталось, тільки Ви…
Гладила рукою землю, колінкувала, цілувала хрест… Важко вставала, не хотіла звідти йти… Воліла би зостатись…
Стривожена сусідка, вже чекала на паркані:
– Де ти, Ґізелло, так довго ходила? Я вже почала хвилюватись. Іди поїси щось з дороги… Може йтимеш додому, чи що?
– Не піду я з ними говорити, – Ґізелла змучено опустилась на лавицю біля воріт. – Нема нам про що говорити… Чужа я вже тут…
Їсти не хотіла. Попросила горнятко води. Зупинила погляд на півоніях, які цвіли вже не під її, Ґізеллиним, вікном.
А втім… Повільно встала, підійшла до паркана, вдивляючись у власне обійстя…
– Дай-но мені, сусідонько, лопату…
Та, не знаючи, яка думка прокотилася у Гізеллиній голові, знизила плечима і винесла із хліва лопату.
Гізелла відчинила розхитану хвіртку (міг би полагодити за стільки років) і вузенькою стежечкою пішла поза хату під вікно, через яке вона любила милуватись півоніями. Опустилася на коліна перед кущем, попестила туго напнуті бутони: «Ми з вами не розстанемось, мої пишні», – і взялася до роботи.
Пара колючих недобрих очей спостерігала за нею з-попід фіранки. І Гізелла відчувала на собі той погляд, готовий просвердлити її наскрізь. Але що їй було до того – вона була у себе вдома, забирала те, що належало тільки їй.
Гізелла обережно викопала кущ, щоб не пошкодити кореневища, яке за тридцять років заглибилось у землю. Ці півонії садив її Микола в день весілля у дарунок. Глянула ще раз у яму, що зяяла чорнотою, мов рана у її серці і, не обертаючись, пішла звідти назавжди.
Вернулась до сусідки, загорнула у мокру ганчірку корінці…
Попросила валізу. Щось із неї виймала у дарунок сусідчиним дітям. Розцілувала усіх тричі.
– То де ти йдеш, Ґізелло? Скоро ніч, лишися, спочинь, ранок від вечора мудріший…
– Йду на станцію, дорогенька. Не турбуйся за мене. Встигну ще, либонь, на останній автобус до міста. Подивлюся, як Катруся моя там ґаздує… Скучила я за нею вже дуже… А далі назад… На роботу… Прощавай…
Отака вона, моя сестра Ґізелла.
НадіяЩороку, як наближалася зима, баба Олена готувалася на той світ. Не так, щоб вона була засмучена з цього чи боялася, – навпаки. Як починали нестерпно нити крижі і відмовляти ноги, вона навіть раділа, що Всевишній забере нарешті її до себе і тим скінчаться всі її земні муки. Вона так і казала всім своїм сусідам:
– Цієї зими я вже пущуся
