Фізіологія жіночої депресії - Вікторія Андрусів

…Пройшлася на цвинтар, посиділа коло Степана, повисмикувала бур’ян, що настирливо пробивався крізь пізні осінні квіти, витерла від дощу фотокартку, подумавши, що треба б замінити на нову, бо ця вже вицвіла. Нарешті згадала, що має парасольку, і, обтерши об торішню траву мешти від глини, спокійна і врівноважена поверталася додому.

Двері намагалася відчинити тихенько, так, щоб ані не рипнули. Однак старі не змащені завіси її зрадили – миттєво цікавий Ганнусин ніс вигулькнув у щілині дверей навпроти.

– Ну, як ви, пані Любочко, гарно погуляли? – Очі дівчини світилися цікавістю і лукавством. – Зізнайтеся, скільки кавалерів одночасно з вас очей не зводили?

– Дякую тобі, дівчинко, я була справжньою королевою балу. Принаймні, так себе відчувала бодай на мить, і все завдяки тобі. І найбільше усім сподобалося твоє намисто – казали, наче в нареченої. Трошки змучилася від того всього. – І вона втомлено і вдячно, з посмішкою, яка розгладжувала зморшки над ротом, простягнула Ганнусі низку білосніжних коралів…

Якби мене запитали, на кого я хочу бути схожою, я б сказала: на мою двоюрідну сестру Ґізеллу. Вона випромінює тепло. Вона така світла, що, коли знаходишся поруч, здається, ніби приймаєш сонячні ванни. Принаймні, я такою її пам’ятаю з дитинства. Коли ми приїжджали у село, вона носила мене на своїх плечах, зображуючи коника, і завжди при цьому сміялася. Вона любила мене бавити.

Ґізеллу я не бачила дуже давно. Вона тепер живе у Римі, поповнюючи ряди бідолашних українських емігрантів, у яких почуття патріотизму там спочатку загострюється, потім притупляється, а з часом стає безвісти зниклим. Зазвичай, як повертаються додому, їх не впізнають. Не те, щоб вони марніли, просто стають іншими – не українськими. Не такими українськими, як ті, що зосталися вдома. Там їх змінюють самі обставини. Уявіть собі, приміром, жінку, яка звикла бути у родині, порпатися у власному городі, гриміти баняками у кухні, для порядку плеснути по задку власне чадо, словом, відчувати себе повноправною ґаздинею. І ось така жінка потрапила у світ, де кожен її рух і слово, і подих фіксується, де ходити має тихіше, ніж літає муха, і всміхатися фальшиво до чужих дітей зі словами «brava bambina»[1] замість того, щоб дати добрячого заслуженого ляпаса.

Ніщо так не притискає людину до землі, як безправність. Хоча Ґізелла не з таких, її внутрішнім теплом можна зігріти всю Італію. Недаремно, коли вона із земляками-прочанами вперше ступила на італійську землю, фарар одного невеличкого провінційного містечка відмітив саме її, Ґізеллу, і сказав: «Bella senjora. Perfavore, vieny kwa per lavore»[2]. І вона повернулася. Дуже швидко, за кілька місяців, бо, правду кажучи, коли їхала вперше з прочанами, лишень того і чекала, щоб знайти там якусь роботу.

Прощалася з домівкою важко – залишала там стареньку маму, двох великих, але ще не зовсім дорослих дітей, чоловіка, з яким так-сяк, але прожила понад двадцять років. Залишала там своє ґаздівство – хату, яку довго витягували власними руками, сотню кріликів та ще деяку худобу, кущі аґрусу та смородини, кілька черешень та буйні півонії під вікнами. Не раз потім вони їй снилися – як встає спозараночку з домашнього ліжка, розчиняє навстіж вікно, а звідти – п’янкі пахощі пишного темнокривавого цвіту. А як було інакше вчинити, ніж їхати: дітей потрібно вчити, ліки для мами коштують дорого, а про чоловіка й казати нічого – той все життя, як третя дитина на її плечах: «Ґізелло, принеси… Ґізелло, подай… Ґізелло, треба щось робити, бо де гроші взяти?…»

То хто ж, як не Ґізелла, мала кидати розкішні півонії і йти у світ…

Так вона стала прислужницею маленького італійського костелу. До привітної українки звикли швидко – своїм теплом вона зігрівала і холодні кам’яні плити храму, і людські душі вірян, дарма, що не була католичкою.

– Воn jоrnо, senjora Gizella,[3] – казали їй, всміхаючись, італійці, прийшовши у неділю на обідню. – Кome staj? Tutto bene? Tutto apposto?[4]…

І вона їм теж посміхалася, киваючи головою, мовляв, все добре, – «Gracia!»[5], – хоч бриніла сльоза у оці, бо як може бути все добре, коли найрідніше, що є у неї на світі, залишилося за безліч кілометрів? А найкраще себе почувала, як, маючи хвильку вільного часу, втікала до лісу. Ліс був зовсім поряд, на горбочку, тихий і заспокійливий, пахнув мохом, дубовим листям, папороттю і росою, як у Карпатах. Бродила довго поміж дерев, шурхотіла листям, сідала десь на галявині… Думала про маму, про те, як би добре було молодшого, Ігорця, сюди забрати, бо до війська не можна йому ніяк – здоров’я й без того має слабеньке, а на носі уже вісімнадцять. Думала про старшу свою Катрусю, вже студентку, яка жила в обласному центрі. Та дуже таємно (але Ґізелла про це знала) закохалася і от-от вискочить заміж. А хто ж їм весілля справлятиме, і де житимуть? Адже випурхнуть молодята з гуртожитку, щойно отримають дипломи. І розуміла Ґізелла, що скоро додому не повернеться, аж поки не розв’яже всі грошові труднощі, і від цього ставало ще прикріше. Тішилася, правда, дуже, коли знаходила у лісі гриби – згадувала, як вдома не раз ходила з дітьми їх збирати. А потім уся родина мала роботу на вечір – чистили, мили, щось сушили, щось – у баночки, а інше шкварчало смачно з цибулькою та сметанкою на пательні.

– Ти диви, такі самі, як у нас – біленькі, тверді, пахучі, – раділа, наче дитина, і вже звеселіла, акуратно зрізала туго нап’яті шапчиночки і складала до кошика. Пізніше мешканці містечка вже приходили до неї за грибами і, купуючи, дивувалися, де бо вона навчилася так спритно їх знаходити.

… Проминув рік, два. Якось старий фарар закликав Ґізеллу до себе: «Senjora Gizella,[6] – казав він їй, – mі tаntо pjасhеrе vеdеrе bellu senjoru іn questa соstelle. Ma voljo tanto fare kvalkoza per te…». І він розповів їй про те, що в одному з будинків Рима, де жила колись дуже поважна особа – приятель, родом із цих земель, залишилася по його смерті стара дружина,