Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас
— Аби нам тільки ці клопоти, правда, тату? — засміявся Рікардо. — Але ж, мамо, невже ми не можемо дати йому якогось старого одягу, щоб одягти Іуду?
— Одні вже вдягли. Є такі ковалі, брати Мансілья на вулиці Естасьйон, дуже гарні чоловіки, — кажуть, вони діти циганів і тутешніх жінок, — так от оці Мансілья надумали теж виставити Іуду, але, не знаючи повір’їв…
— Побрехеньок, — прогундосив дон Северо.
— Не знаючи того, що насправді є, бо народне повір’я — це те, що є насправді, а не те, що пишеться. в книжках або чого навчають у школі, — так от, вони й дали якусь одежину, якої вже не носили, щоб її нап’яли на Іуду, і, починаючи від тієї суботи, стали пити агвардьєнте й геть поспивалися.
— Тим-то, доньє Крісанто, треба йти збирати старий одяг на смітниках, уночі та ще й при чорній свічці. Боронь боже при білій. У мене є чорна свічка. Але чорна свічка потрібна не тільки для того, щоб збирати ганчір’я. Вона необхідна й коли працюєш, коли шиєш уночі опудало, бо світло повинне бути тільки від чорної свічки. Було б великим гріхом і блюзнірством присвічувати собі, шиючи Іуду, свічкою, яка має такий самий колір, що й та, яку ставиш богові.
— Так, це — мистецтво, — зауважив Рікардо.
— Ні, це — магія, — відказав «майстер зрадників».
— От би побачити, як воно робиться. Мабуть, цікаво.
— Досить цікаво. Скажу вам, юначе, що клей, яким усе клеїться, теж не білий. У нього додають зеленої фарби, і виходить, — як його прозвали майстри цієї справи, — «жаб’ячий клей», або «клей Іуди». А голка, якою шиється, втрачає свій магнетизм.
— Не розумію, — сказав Рікардо.
— Ну, магнетизм… Як би це вам пояснити…
— Магнетизм — що тут незрозумілого? — втрутився в розмову батько, даючи поглядом знак синові, щоб той не допитувався.
— Хотілось би все це побачити самому.
— Чорну свічку, зелений клей, голку — на все це можна подивитись. Але коли я зачиняюся, щоб робити опудало, тоді я повинен бути сам. За моєю кімнатою є маленьке патіо з високими стінами, подібне до келії або карцера — без вікон. Самі тільки стіни, підлога й дах. І маленькі двері, щоб туди заходити. Отам я й ховаюся, коли роблю опудало.
— А мій син міг би подивитися?
— Ні, доньє, ні. Його б іще покорчило, не доведи господи, та й мене теж. Там, де я мешкаю…
— А де це ви мешкаєте? — спитав Рікардо.
— Вулиця Піла Сека, два, — це майже на початку вулиці.
— Нам потрібен, — мовив дон Северо, — такий Іуда…
— Однаково він тобі видасться маленьким, серце моє, — урвала його донья Крісанта, — бо ж ти бачив оті велетенські хвилі…
— Мамо… — знов урвав її Рікардо, щоб відвернути чергову сварку.
— Мені, як майстрові, що дорожить своїм добрим ім’ям, належить зробити велике опудало, яке можна бачити звідусіль і щоб його не їло повітря.
— Як це «щоб не їло повітря»? Ні, це таки не чоловік, а мішок з відьомськими чарами.
— Коли, жінко, скульптури ставляться не в приміщенні…
— Атож, ваша правда, сеньйоре. Щоб повітря не їло опудала, я йому збільшую ніс, роблю отакенного носяру на півтора корхи, вуха, як лопухи, рот, мов гамак, від вуха до вуха, зуби-ікла…
— А чому нас не їсть повітря?
— Їсть, доньє Крісанто, їсть. Подивіться на чоловіка, що сидить у кімнаті, а потім подивіться на нього на свіжому повітрі, і він вам видасться іншим. Обличчя й голова ніби менші й тіло тонше. Дебелим слід весь час перебувати на свіжому повітрі, щоб не здаватися такими дебелими.
— А таким худим, як я, сидіти вдома, щоб не здаватися кістяками, — зітхнула донья Крісанта, поклавши руки на плечі синові й пригортаючи його до себе. — Ет, дарма що я така кощава, зате в мене є син, який дарує мені радість і прагнення жити.
— А мене, мабуть, їсть сам Іуда…
— Та ні, тату, тобі треба…
— Йому не зарадять ніякі чудеса, і нічого йому не треба. Він живе своїми люльками і спогадами про Перу. А я, навпаки, живу тільки своїм сином. Крім нього, я нічого не знаю і знати нічого не хочу. Я в ньому вся від початку й до кінця. Скільки любих спогадів зберігає серце, коли маєш такого синочка, — мовила донья Крісанта до Матісано.
Потому між батьками й майстром почалася суперечка за ціну — запеклий герць, у якому дон Северо бився мечем, а його дружина — рапірою. Кожним помахом меча дон Северо відтинав добрячі шматки ціни, яку заправив майстер Іуд, а донья Крісанта тим часом штрикала жертву рапірою, знесиливши її до такої міри, що та вже от-от змушена була б скоритися й погодитися з тим, що давали замовники й що становило половину заправленої ціни. Матісано вдавав із себе ображеного, хапав своє сомбреро, вдаючи, ніби йде геть, і таки доходив до дверей вітальні, оздобленої люстрами на золочених консолях, що сягали стелі, старовинними килимами, статуями мисливців з луками, а тоді вертався від порога, просячи бодай невеликої надвишки. Довго не виходило ні по-їхньому, ні по його. Тантаніси-Сімборіо прикидалися глухими, звертаючи розмову на інші теми, так, наче у вітальні не було ні Матісано, ні їх самих, до кого він звертався. Втручання Рікардо помогло Матісано. Йому буде заплачено, скільки він просить. Батьки пронизали сина шпагами очей. Але нічого вже не могли вдіяти проти нього й неохоче погодилися, звичайно не на все, що просив майстер, а тільки на маленьку надвишку, і Матісано погодився, бо йому зоставалося хіба що повіситись, як тому Іуді, адже нужда сама по собі — добрий зашморг на шиї.
VIII
Тантаніс! Ну й прізвище! Його ніби утворено з бомкання дзвонів в Іудину суботу, — з гіркотою подумав Рікардо Тан-тан-іс, коли пішов майстер опудал біблейських персонажів, яких лінчує простолюд передмість поки в церквах співають «Славу», запалюють свічки, кроплять свяченою водою, а до небес здіймається перегук дзвонів. Фейєрверки, алілуї, заутрені…
Натовп шматує, четвертує, роздирає на дрібні шматки Іуд, одягнених у військові уніформи або в сурдути, зганяючи на них гнів за все те, що уособлюють собою ці страхопуди. За експлуатацію бідняка багатіями, за збиткування всесильного над безправним, за розправи катів із жертвами і обдурювання пеонів управителями, за насильства озброєної до зубів армії над громадянами, що намагаються боронитися ніким не шанованими — щоб не сказати сміховинними — законами, — за все, що народ сприймає як
