Скорботна п'ятниця - Мігель Анхель Астуріас

— От і гаразд, — погодилася мати, — хоч можна також…

— Ні, Крісанто, ніяких «можна» і «також». Бо тут уже одне: або замовляти, або не замовляти, та тільки кожен хоче для себе краще, а не гірше.

— У тебе, Северо, завжди якісь дивні пояснення, що ними ти ще ніколи нічого до ладу не пояснив.

— Ради бога, не сваріться. Тато вже сердиться, тож дай йому спокій, мамо. Я розумію, що він хоче сказати. Не виставляти Іуду для Тантаніса-Сімборіо було б капітуляцією.

— Браво! — схвально вигукнув старий.

Від того вигуку в нього випала з рота череп’яна люлька й розбилась на друзки. Він став навколішки, щоб зібрати їх. Скільки років ця люлька була йому товаришем у хвилини задуми!

— Я тобі куплю нову, тату.

— У нього їх повно — не здумай викидати гроші, — сердито мовила мати. — І він не любить нових люльок. До того ж йому шкідливо стільки курити.

— Усе це зовсім не аргумент проти бажання мого сина подарувати мені люльку.

— Тепер, Северо, — головне — покликати майстра Іуд. Дай боже, щоб він не набрав десь іншої роботи. Бідолаха пішов геть ошелешений, коли прийшов удруге чи втретє, а батько сказав йому, що цього року ми не будемо виставляти Іуди. Мені його було дуже жаль: він такий бідний…

— Йому платять не за бідність, — прогугнявив старий, підводячись із черепками в руці, — а за роботу. До того ж чималі гроші.

— Ото зрадіє бідолаха, — докинула донья Крісанта, — коли дізнається, що в домі Сімборіо не відцуралися традиції.

— Може, хоч це вплине на нього і він нарешті виготовить Іуду, який нас прославить на все передмістя. Останнім часом він робив такі потворні опудала.

— Та то ж для того, щоб дошкульніше висміяти запроданця.

— Висміяти… Він уже не надавав їм людської подоби: мабуть, погубив свої ескізи.

— Я з ним поговорю, — сказав Рікардо, — і попрошу його, щоб він якнайкраще виконав наше замовлення.

— І зробив Іуду схожим на котрогось із твоїх професорів?

— Ні, тату, присягаюся, що ні.

— Я вже казала, — втрутилася донья Крісанта, — що зробити його схожим на когось означало б порушення традиції. Тоді краще й зовсім не виставляти. Опудало має бути таким, щоб воно кожному здавалося схожим на багача, на якого він злий, який саме йому насолив, саме перед ним завинив, і водночас воно не повинне бути схоже на жодну конкретну людину.

— Іуда, щоб насправді бути Іудою, повинен скидатися на кожного з багачів, не будучи схожим ні на кого, — підтвердив дон Северо. — Уперше я це почув, щойно одружився з твоєю матір’ю, коли мій тесть гомонів про щось схоже з одним із своїх братів. І що я тобі маю сказати, — засміявся старий, вищиривши жовті від нікотину зуби, жовті, наче його розбита люлька, наче всі його люльки, — поскільки я був нетутешній і тільки час від часу приїздив продавати коней з Перу, де народився й виріс, вільний і щасливий, під гомін Урубамби, то спершу гадав, що всі оті балачки про Іуду — натяки на мою особу. Мені було незрозуміло, як це люди, поглинуті матеріальними клопотами, обтяжені нелегкою працею, котрі тільки й знали, що кололи свиней, розрубували й розробляли туші, сортуючи м’ясо й нутрощі, знаходили час змагатися в суперечках про Іуду.

— Краще б ти був сидів на своїй Урубамбі.

— А я, мамо? — аж підскочив Рікардо.

— Ох ти ж, дитино моя! — засміялася мати, дивлячись із любов’ю на сина.

— Така вже доля. Двічі разом із товаром, чистокровними кіньми, я мало був не втопився у Тихому океані. Одного разу біля берегів Панами, вдруге — у Фонсекській затоці. Відтоді тільки-но побачу якусь гору чи вулкан, вони мені видаються зовсім маленькими. Хвилі, що здіймалися й падали тоді на корабель, де всі ми чекали смерті, були вдесятеро більші. Ті велетенські, височенні хвилі так і стоять у мене перед очима, геть руйнуючи всякі уявлення про розміри. Після того собори й великі будівлі здавалися мені щонайбільше мурашниками.

— Великими були тільки твої люльки.

— Але по-іншому, так би мовити. Справді, іноді починаєш відчувати і відчуваєш чимраз дужче, що люлька більша від твоєї руки, і через це намагаєшся обхопити її, затиснути пальцями, не дати їй рости далі. А люлька знай росте й росте, і бувають хвилини, коли аж опускаєш руку під її тягарем, — така вона стає велика, так багато місця займає.

— Піду скажу, — підвелася з крісла-гойдалки донья Крісанта, зіпхнувши з колін кота і обтрусивши обома руками кофту й спідницю від шерсті, — піду звелю в крамниці, щоб переказали тому пришелепкуватому майстрові Іуд, що ми хочемо поговорити з ним. Бо вони можуть сказати, що нас немає вдома.

За хвилю вона повернулася.

— А що я вам говорила. Вони вже сказали йому, буцімто нас немає. Добре, що я надійшла. Що то, коли господиня ще вештається. — І, повернувшись до чоловіка, додала: — Він тут.

— Доброго дня вам, — привітався, заходячи, «майстер зрадників», тримаючи сомбреро кінчиками пальців обох рук, що сягали йому до колін.

— Проходь, Матісано. Як твої справи? — мовив у відповідь дон Северо.

— Та йдуть, сеньйоре, йдуть.

— Тобі казала хазяйка, що ми й далі виставлятимемо Іуду?

— Та я ж оце ходила туди, то вже, мабуть, сказала.

— Мамо… — втрутився Рікардо: йому набридли постійні дріб’язкові суперечки між батьками, що їх вони не приховували навіть перед сторонніми людьми.

— Так, сеньйора мені сказала, щоб я, як і в минулі роки, зробив вам опудало. І щоб воно було гарне, показне. Зроблю, як скажете, тільки коштуватиме більше, бо подорожчали матеріали.

— Матеріали… от вигадник, — мовила донья Крісанта, розправляючи спідницю, перше ніж знов усістися в гойдалку; щойно вона там умостилась, як кіт вискочив їй на коліна. — Матеріали — таке скажеш! Старі лахи…

— Старі лахи? Не кажіть, доньє, не кажіть. Дещо, звісно, доводиться використовувати, але полотно, з якого шиється опудало, солома для набивання, фарби, щоб навести брови, вії, губи, та руде волосся на перуку коштують чимраз дорожче.

— А чому б не віддати йому старий татів одяг, що його ми тільки перекидаємо з кутка в куток? — спитав Рікардо.

— Нізащо! — аж підскочила донья Крісанта й мало не підняла за собою гойдалки, скинувши кота й відразу ж за звичкою обтрусивши шерсть з кофти й спідниці. — Тоді твій батько зовсім здуріє!

— Здуріє?

— Цить, стара, цить. Бачиш, сину, коли я починаю згадувати своє дитинство й молоді роки, щасливе життя на Урубамбі, свої найкращі роки в Лімі, коней, Тихий океан, бурю,