Світло Парижа - Елеонор Браун
— Гм, вона вас трохи ненавидить.
— І вона ясно дала мені зрозуміти це. Я запросив сусідів на приватний обід, перш ніж ми відкрилися. Прийшли всі, крім неї та ще однієї сімейної пари, але в цьому випадку я зрозумів, бо дружина народжувала дитину.
— Ви дуже щедрий.
— Я звик думати про себе як про великодушного сюзерена цього кварталу, — сказав він, уклонився і знов опустив молоток. — У всякому разі ваша мати повернула мені запрошення й чітко пояснила, що я маю з ним зробити.
— Мати? Не думаю.
— Ні, не йшлося про жодну частину тіла, але фраза «Руйнуєте цей квартал», здається, прозвучала.
— Ну, якщо хтось чемненько каже вам, що ви руйнуєте квартал, цією особою буде моя мати.
— Отже, натомість пошлю запрошення вам. Приходьте колись пообідати. Це буде для мене великим задоволенням.
— Дуже гречна пропозиція, — відповіла чемно, але шлунок, почувши про їжу, забурчав вимогливіше.
— Вертайтеся до своїх полуниць, — сказав він, показуючи на мій імпровізований кошик.
— А ви вертайтесь до свого сховку.
— Не можна ховатися цілий день, коли не почали зранку, — сказав він з такою щирою веселістю, що я не могла не засміятись. — Радий буду знов зустріти вас, Мадлен.
— Навзаєм.
Намагаючись не виставлятися напоказ у благеньких боксерських шортах, я позадкувала кілька кроків, ґрунт прогинався під ногами. Звідколи я відчуваю під ногами голий ґрунт? Це було так гарно, як плакати. Коли Генрі повернувся до роботи, я побігла назад до будинку, бачачи, який він незграбний і як вікна підморгують мені на сонці.
Мені було призначено долею мати такий великий будинок, як цей, повний меблів для вечірок, де було досить місця на галявинці, щоб приймати членів благодійних організацій. Саме це робили ті, з ким я ходила до школи. Мати присилала мені від випадку до випадку сторінки з «Magnolia Providence-Journal» і «Magnolia Style», на яких дівчата, що я колись їх знала, були сфотографовані зі знаменитими гостями у себе вдома.
Але я не хотіла такого дому. Я почувалася розгубленою в нашому кондо, що не був і на чверть таким великим, але завеликим для нас. Я страшилася того дня, коли Філіп раптом оголосить, що ми переїдемо на околицю й мені доведеться найняти економку й садівника, а також людей для догляду за басейном. Мені подобалося життя, де не треба було б тримати прислугу.
Я доїла полуниці й засунула хвостики у занадто велике кашпо біля французьких дверей, що вели у вітальню. Усередині було тихо. — Мамо? — покликала я.
— Добре, що прокинулася. — Мати вбігла до кухні з сумочкою й паперами в руках. Звичайно, я ще була в піжамі, з сонними очима, волосся стирчало, тоді як мати, що встала о п'ятій, мала бездоганну зачіску, ідеальний макіяж, була вбрана у темно-сірі слакси, у блідо-бузковий кардиган і вишуканий шарф навколо шиї, ніби стюардеса.
— І навіть опритомніла.
На відміну від Генрі, мати цілком ігнорувала мою дотепність. — Тобі слід одягтись. Я зроблю деякі справи й до ланчу віднесу ці папери.
Я злегка обурилась: — Який ланч? Я ще не снідала.
— Не переймайся, скоро буде ланч.
— Ні, я хотіла спитати, де ми будемо їсти ланч.
— В Асоціацію жінок приходить спікер. Побачиш усіх своїх старих друзів — Ешлі Хатавей робить презентацію. Не знаю, чому ти ніколи не хочеш побачити дівчат, з якими дружила, коли тут жила.
Ми з Ешлі ходили до дитячого садка і школи разом, вона була моєю подругою та моєю карою. Це була така дочка, про яку мріяла моя мати, і дівчина, якою я мріяла бути: ніжною й маленькою, з гладким світлим волоссям, прекрасним спекотного липня і вогкого грудня. На перший бал її супроводжувала троюрідна сестра, виконавиця другорядних ролей на телебаченні. Не можу сказати, що вона зробила мені якусь прикрість, але бути біля неї було гірше від гіркої редьки.
— А що, як я не захочу туди піти? — спитала я.
— Це навіть не обговорюється, — відповіла мати.
Я уявила ланч в Асоціації жінок: одяг, який не хочу носити, людей, з якими не хочу вітатися. Вони питатимуть про моє життя, цікавитимуться, де це мій гарний чоловік, мені доведеться їсти те, чого я не хочу, краще б я з'їла гамбургер, а буду змушена відмовлятися від салату, казатиму, що не голодна.
Але на материному обличчі було написано, що я мушу йти. — Добре, — погодилася я. Насправді я хотіла їсти полуничний джем просто з банки, не зачиняючи дверців холодильника, а потім знову залізти в ліжко й почитати бабусині щоденники, але цього, звичайно, не
