Світло Парижа - Елеонор Браун

з соромом мусила визнати, що Евелін від самого початку командувала нею. Зіпсована, вимоглива і владна, вона отримувала задоволення, наказуючи Марджі. У їхніх забавах Евелін була принцесою, а Марджі — придворною дамою, Евелін була лицарем, а Марджі — бойовим конем. Евелін була хоробрим героєм, а Марджі (в даному випадку зовсім непридатним) — негідником. Евелін була надзвичайно досвідченою у створенні ситуацій, що надавали їй перевагу, а тому Марджі радше з'їла би розбиту склянку, ніж провела шість місяців у подорожі з нею.

Але альтернативою була не розбита склянка, а життя з містером Чепменом. У порівнянні з цим тягати Евелін по художніх галереях було цілковитим задоволенням. В Європі! Лондон, Париж, Рим! Вулиці, мощені бруківкою, собори, оперні театри, музеї, замки, принци. Марджі зітхнула, і зітхання було мрійливим.

Мати, побачивши, як Марджі занурилася у марення, спохмурніла. — Відповідатимеш за Евелін, зрозуміла? Посилають її у подорож, сподіваючись, що… Набереться трохи розуму. І, відверто кажучи, сподіваюся, що ти також. Ти вже довела, що не бажаєш брати на себе жодної відповідальності. Молитимусь, щоб ця подорож навчила тебе розуміти цінності, про які, на жаль, ти так мало думаєш. — Вона ковтнула чаю, але відразу ж стиснула губи, наче пила виноградний сік.

Імовірно, вона заперечила б. Але вона сиділа тут, двадцятичотирирічна й незаміжня, і найбільшою її перспективою (ба, навіть єдиною) було одруження з тим, хто один на землі лишиться не вибраний, і навіть тоді мусить добре подумати. Такі були її справи: прийняти долю старої тітоньки однієї з найвідоміших Нью-Йоркських гарпій або вийти заміж за містера Чепмена й бути приреченою десятиріччями вести бесіди про муніципальні боргові зобов'язання й податкові акти.

— Коли я від'їжджаю? — спитала Марджі.

Глава п'ята
Мадлен, 1999

Попри втому я довго не могла заснути, читаючи бабусині щоденники, а потім мені цілу ніч снилися фраки й дебютанти. Прокинувшись рано-вранці, я була сонна й квола. Кілька разів підморгнула до стелі, міркуючи, чому вона іншого кольору, поки не згадала, де я, власне, є. Згадала про Філіпа. Про матір. Шарон. Напружилася, розслабилася, знов напружилась.

Це було десь близько дев'ятої, втім це мене не здивувало. Я завжди була жайворонком, але після одруження не було причин уставати. — Це неправильно сприймуть, якщо ти працюватимеш. Люди подумають, що я неспроможний утримувати тебе, — сказав Філіп, коли побачив, як я проглядаю оголошення про роботу. А коли я заперечила, що все одно хотіла би працювати, так розсердився, що я припинила сперечатися. Спочатку думала, що так триватиме десь із рік, потім рік перетворився на два, а потім компроміс, на який я погодилась тимчасово, став чимось постійним. Ставши волонтером у музеї Стаблера, я розпачливо шукала контактів, мету, значення. Координатор волонтерів сказала мені, що ніколи не мала когось такого, хто б у такому обсязі вивчив опис колекції, від чого я трохи зніяковіла, але бажання не втратила.

Я чула, як унизу мати ходила будинком, двері зачинялися й відчинялися, чула її швидкі впевнені кроки по підлозі. На мить уявила, що я знов дитина, можу стрімко збігти вниз до кухні, де батько сидітиме з газетою за столом, а я викраду сторінки з малюнками і ми мовчки читатимемо разом. Я так реально відчула смужечки газетної фарби у нього на пальцях, запах його кави, почула, як він відкашлюється, аби прочитати цікаве оповідання з газети, що затамувала дихання й тримала його в грудях, аби не розплакатися, приголомшена спогадами, хвилюванням і втратою.

А потім, ніби нагадування про ієрархію й місце щоденних потреб та ностальгії в ній, у мене в животі голосно забурчало. Учора ввечері мати десь пішла, і я повечеряла жменею сухих крекерів і сиром сумнівної свіжості, що мав присмак бруду. Я зітхнула, скидаючи ковдри й підводячись із ліжка. Спала я у завеликій блузі та спортивних шортах, саме в цьому завжди любила спати, і це було саме те, що Філіп ніколи б не дозволив мені одягти, глянула на розкуйовджену істоту, що була мною, здвигнула плечима й попрямувала вниз.

Як і минулого вечора, материн холодильник був порожній. Я влила в себе кілька ковтків солодкого чаю, з карафи (їжі не було, але мати завжди дотримувалася своїх стандартів), пошукала в коморі й шафах, усюди було порожньо.

З останньою надією пройшла на задній двір, шльопаючи босими ногами по вогкій від роси й ранкового поливу траві, ніжні зелені листочки лоскотали литки. Літо в материному саду було моєю улюбленою порою року, коли все цвіло, буяло, визрівало, але тієї весни теж було дуже гарно. Розпускалися ранні троянди, вигинаючи стебла, коли бутони тяглися до сонця. На фруктових деревах були бліді листочки і бруньки, що сліпо визирали з гілок, пробуючи повітря на смак. На городику обережно сходила зелень, живоплоти й каміння декоративного саду чекали, поки все розквітне, щоб було що огороджувати. По-качиному перевалюючись, я пройшла до ще одного городця з овочами за низьким парканчиком.

Було дійсно ранувато, аби щось дозріло, але я пошукала між листям, ностальгічно згадуючи, як улітку пополудні я кралася маминим кухонним садом, відводячи листя від обличчя, й брала помідор з того місця, де той лежав, сонний, на землі, їла його, як яблуко, ковтаючи насіння, вологий сік і товсту поступливу шкуринку. Помідори визріють за кілька місяців, але я чудом знайшла вусики полуниці, на яких росли маленькі, але безсумнівно спілі ягоди. Я жадібно зірвала їх, по дві за раз, їла одну і