Постріл із глибин - Ерік Ларсон
За попереднього командира на ім’я Отто Дрьошер ця U-20 набула репутації зухвальної субмарини. Під час одного з виходів у вересні 1914-го Дрьошер та інші командири увійшли на своїх субмаринах у Ферт-оф-Форт, гирло коло Единбурга, та дійшли аж до мосту Форт-Бридж, збираючись атакувати британські військові судна, які стояли на якорі на військовій базі у Росайті, відразу за мостом. Проте субмарини були помічені й мусили тікати назад у Північне море.
Наступного місяця під час іншого патрулювання Дрьошер став капітаном першої субмарини, яка обійшла навколо Британських островів. Він також першим увійшов у Ла-Манш через Дуврську протоку, де зустрів потужні дозори проти субмарин. Повертатися назад через протоку було надто ризиковано, і Дрьошер вирішив піти на північ уздовж західного узбережжя Англії та Ірландії, а потім обійти Шотландію з півночі. Так він підтвердив можливості та витривалість підводних човнів. Німеччина довго тримала це досягнення в таємниці.
Швіґер став капітаном U-20 в грудні 1914-го, і скоро човен під його командуванням уславився своєю нещадністю. Тридцятого січня 1915 року під час патрулювання коло берегів Франції Швіґер потопив три комерційні пароплави без попередження. Протягом того самого виходу він зайшов у гирло Сени, хоча через погану погоду й туман йому довелося провести під водою 111 годин із 137-ми. Першого лютого він запустив торпеду у великий білий корабель із червоними хрестами, шпитальне судно «Астуріас», але схибив. Проте ця спроба відкрила новий рівень німецької бездушності — вона здивувала навіть його командирів[150].
Хоч як дивно, друзі та члени команди знали Швіґера як добру людину, яка завжди в гарному настрої та підгримує радісну атмосферу на борту. «Це була весела субмарина, наша U-20, і добродушна»[151], — згадує Рудольф Центнер, один із молодших офіцерів U-20 у своєму інтерв’ю Ловеллові Томасу для його книги «Корсари глибин», написаної у 1928 році. Таку атмосферу, на думку Центнера, створив саме Швіґер. «Щоб човен був добрий та веселий, йому потрібен добрий та веселий командир». Швіґер походив з давньої берлінської родини — освічений, холоднокровний і вихований. «Він був добра душа стосовно офіцерів та підлеглих, — казав Центнер. — Характер у нього веселий, а говорив він завжди з жартами та дотепами».
Барон фон Шпігель, друг Швіґера, казав про нього: «Він був чудовою людиною — і мухи не образить»[152].
Швігер своїм командуванням швидко задав новий тон життя на борту U-20. Субмарина отримала наказ виходити на патрулювання у Святвечір 1914 року — неслушний час, щоб іти в море на війну. Це був перший вихід для Центнера — вони мали патрулювати Гельґоландську бухту. Наступного дня, на Різдво — перше Різдво війни, — команда прокинулась і зустріла чудовий ранок та яскраве сонце. Повітря було «морозне», а спокійне море сяяло зимовою чорною синню. U-20 залишалася на поверхні весь день — так зручніше стежити за цілями, бо в такий ясний день дим від пароплава можна було помітити за 20 миль. Спостерігачі за день не побачили жодного судна. «Вочевидь, ворог був удома — справляв Різдво, як і має бути»[153], — зауважив Центнер.
Тієї ночі Швігер наказав опуститися на дно, на 60 футів. Він обрав місце, де, згідно з його картами, дно мало бути піщаним, а не скелястим. На якийсь час на борту запанувала тиша: усі прислухалися, як тече вода. Екіпаж спостерігав за приладами, які вимірювали внутрішній тиск — раптовий стрибок міг свідчити про те, що у відсік для команди увірвалася вода. «Усе задраєно!» — рефреном передавалося від носа до корми.
У Північному морі субмарини нерідко ночували на дні — тут глибини рідко перевищували допустимі норми. Коли човен опустився, Швігер та екіпаж могли спокійно спати, не переймаючись, що в них у темряві вріжеться пароплав або їх побачить британський есмінець. Це єдиний випадок, коли капітан підводного човна може роздягтися на ніч[154]. Проте тієї ночі Швіґера турбував зовсім не сон: «Тепер ми можемо відсвяткувати Різдво»[155].
У кінці кают-компанії повісили вінок, члени екіпажу розклали на столі їжу. «Усі страви були консервовані, та ми не вередували», — згадував Центнер. Швігер та інші троє офіцерів U-20 зазвичай їли окремо, за столом для офіцерів, але того разу всі тридцять шість чоловіків сиділи разом. У чай додали рому. «Я навіть перестав рахувати, скільки тостів ми підняли тоді», — розповідав Центнер.
Швіґер устав і сказав невелику промову, яку зустріли «радісними оплесками». Потім була музика. «Так, у нас навіть був оркестр», — пояснив Центнер. Один із членів команди грав на скрипці, другий — на мандоліні, а третій — невисокий рибалка з величезною бородою, що аж палала рудим, — узяв із собою акордеон. Він був схожий на гнома, не вмів ані читати, ані писати, але, вочевидь, полюбляв представниць прекрасної статі, бо Швіґер двічі отримував листи від жінок, у яких вони просили надати морякові відпустку, щоб одружитися. Досі не існувало ніяких ефективних засобів відстежити субмарину під водою зі звичайного судна, так що екіпаж не хвилювався щодо шуму на борту. Тріо «грало з душею» — особливо акордеоніст. «Його маленькі очі були напівзаплющені від задоволення, а губи, оточені бородою, складалися в дивну усмішку, схожу на півмісяць».
Пили та грали далеко за
