Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома
Кроки в натовпі наближалися.
Я відчув, як цівка поту потекла між лопатками.
«Болото…» — дихнула мені у вухо препогана думка про втечу. Звір мій давно тремтів в очікуванні цього наказу.
Щоб не піддатися паніці, я уявив себе грушею на краю болота і вріс ногами в перон. І знову пожалкував, що не маю вогнепальної зброї.
Розпочалася посадка в потяг.
Від вагона першого класу почувся знервований окрик капітана. Кроки за моєю спиною зупинилися, завагалися і розвернулися в той бік.
Коли до мене повернулася здатність розрізняти все, що навколо, я помітив Янека, який сідав у вагон третього класу, кидаючи недвозначні погляди на дерево за свинарником. Але натовп швидко заніс його досередини.
У перший клас ніхто, крім намісника і капітана, не сів. Весь супровід залишався в Бродах для виконання службових обов’язків. Якщо і я залишуся на пероні, мене не помітять тільки сліпі.
Я обійшов ззаду останній вагон і, переконавшись, що ніхто не дивиться, ковзнув під потяг, хапаючись руками і ногами за металеві осі коліс. Міцно хапаючись. Просячи Бога, якщо обов’язково щось мусить не вдатися, то швидкої смерті, а не відрізаних рук чи ніг…
Колеса, рухнувшись по рейках, заскреготіли так, що вмить оглушили мене і знову воскресили думку про втечу на болота.
«Ти ще встигнеш! Кидай це і вилазь! Поквапся!»
До першої зупинки в Красно́му було близько сорока миль, а отже, ми там будемо за дві години. Я зрозумів, що кинути все і вилізти з-під потяга, — найкраще рішення. Я ще встигав, поки паротяг набирав швидкість…
Зціпивши зуби, я впівголоса пообіцяв убити кожного, хто змусить мене розтиснути пальці. Я пообіцяв це самому собі — своєму найпершому ворогові. Я впівголоса обзивав себе останніми словами, проклинав і лихословив, я лаявся і плакав…
Локомотив набрав швидкість — і свист, стукіт і вітер, змішавшись у смертельному танці, шарпнули й потягли мене назад, до землі, під колеса. Одяг лопотів на вітрі, мене трясло і кидало з боку в бік. Стрімко ходили вгору-вниз важелі, що обертали колеса. Згори на мене тиснула велетенська важка істота з паровим двигуном замість серця і ненажерливою пащекою, куди треба кидати все більше й більше вугілля. За довгу хвилю боротьби я відчув, що не витримаю і розімкну руки. І згадав про свою обіцянку.
Сльози давно висохли, а я висів під черевом металевої істоти й блаженно усміхався. Якщо і так і сяк мені грозить самовбивство, то чи є сенс лякатися його? Треба тільки вибрати слушний момент.
І тут прозвучав довгий гучний гудок і потяг зупинився, обдавши парою та іскрами мене і найближчих до колії пасажирів.
Я ліг спиною на дубові шпали і поволі, палець за пальцем, відчепив затерплі руки від осі коліс. Трохи хитало з боку в бік. Хотілося сміятися. По щоках лилися сльози. Наївний, я навіть почав був вірити, що скоро буду вдома і вся ця подорож видасться страшним сном.
У такому стані мене й витягли з-під вагона два колійовці, що оглядали потяг на станції Красне́. Як кажуть мудрі люди: не кажи «гоп», поки не опинишся по той бік прірви. І навіть тоді ще трішки зачекай з радістю…
Я продовжував сміятися і плакати, поки мене вели до ще недобудованого вокзалу, де стовбичила лише будка з дерев’яним дашком, підпертим стовпчиками. Назустріч нам уже рушив поліціянт. Але наблизитися до нас йому повсякчас заважали тлуми людей, якихось радісних і піднесених, що стояли на пероні із квітами, кокардами, у святковому вбранні.
Вдавання божевільного не завадило мені краєм вуха почути, що до мого міста має прибути якась дуже важлива персона, яку всі хочуть побачити. Чи не королівського роду… І їхати вона має через станцію Красне́.
— Я мушу віддати йому шану! — крикнув я до поліціянта, коли відстань між нами зменшилася удвічі і я почув достатньо, щоб діяти. — Моя бабка була болгаркою, у мені тече кров цих відважних людей, я мушу побачити цього опального володаря, цього невинного страждальця, який узяв на себе тягар чужих заздрощів і злоби!
Поліціянт невдоволено нахмурився, колійовці сильніше стисли мене за лікті, але всі жіночки, які чули мої палкі крики, організовано й завзято кинулися на підтримку опального монарха. Галас здійнявся такий, що гудок паротяга проти нього був писком комара.
Раптом якась із жіночок верескнула пронизливіше, ніж доти.
— Ґвалт! Грабують! Мій ридикюль!
«Молодець, — подумки похвалив я колегу, який вчасно скористався оказією. — Тільки хто ж так грабує?»
У мене вони б спохопилися ближче до вечора, якщо не пізніше…
Поліціянти кинулися в той бік, юрба захвилювалася дужче, колійовці перезирнулися, я подивився у їхні чесні очі і приклав обидві руки до грудей:
— Я мушу його побачити. А потім забирайте мене і садіть, якщо… — я шморгнув носом, — якщо я теж маю постраждати! Я готовий!
Один сплюнув собі під ноги, а другий подивився на потяг, який їм ще треба оглядати, і на стражів порядку, які ловили коєхмахера[45].
— Ви ж можете зі мною постояти, поки мене теж не ограбили?
Ні, охороняти волоцюгу вони не наймалися! За
