Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Я вже і гавкати був готовий, не те що ричати. Та що гавкати — кігті точити!

А позаду змучено так:

— Вибач. Ти, звичайно, маєш повне право зберігати мовчання. Вічно я лізу, куди не просять.

І ніби нічого не сталося, а захотілося втопитися.

— Король один подарував. Розщедрився. Похвалив за хорошу службу. Навіть пообіцяв підшукати мені пристойну посаду в себе при дворі. Я місяць після цього ходив надутий, як індик, і всім показував свій трофей.

— Не може бути!

— Не віриш?

І правильно, що не віриш. Місяць після того ходив з підбитим оком і ховав свій трофей у мишачі нори, щоб друзі не стягнули. А пообіцяли мені тоді кишки випустити. І хвалили навздогін довго й заплутано. Але спершу затягнули всередину і щедро нагородили стусанами. За те, що проходив повз і відмовився винести м’ясні помиї. Мали повне право: чия крамничка, того і закони. А за законом: нема чого ходити мимо з такою мордою, таким, як я, тільки помиї й виносити. Кликнеш на поміч — скажуть, пограбувати хотів, застукали. Та й хто прибіжить на поміч, якщо в крамничці тій господар — із два бики ростом, і лютістю бику не поступиться. Підвішує він тих биків за ребра на крюки однією лівицею. Різник він. А за силу його і непоступливість у спірних питаннях люди невдовзі прізвисько йому дадуть. Королем Личакова кликатимуть…

Та перш ніж покинути гостинну крамничку, я все-таки, незважаючи на протести, подарував собі цей ніж, іще теплий від свіжооббілованої туші.

Негоже такій речі — та серед мертв’ячини.

— А за яку таку службу той король тебе похвалив, якщо не секрет? — украдливо поцікавився Янек.

Я здався. Тут же ж і без бою. Не вмів я йому брехати. Скажімо, спитає він, а що ти робив майже місяць тому в халупі лісничого поблизу кордону — і я, мабуть, вибовкаю всю правду. Але він не питав. Поки що.

Коли я закінчив історію про свою нелегку службу в короля, над драговиною заметалося мовчання, насторожене і хитке.

— І багато в тебе таких… подарунків?

— Бритва ще.

— Ота сама?

— Так, ота сама.

На очерет полився смуток і зашумів разом з пітьмою, що виповзала нізвідки.

У голові в мене зашуміло, от що! Хочеться часом, щоб хтось посумував разом з тобою, от і верзеться казна-що!

До острівка поміж тим залишилося рукою подати. Подав би хто руку, чи що? Я тикнув палицею в суцільне буре місиво. Палиця провалилася. Достатньо глибоко, щоб я припинив думати в тому напрямку. Довелося робити гак. Драга колихалася й чмокала і, як заведено в природі, нас не пускала. Ми, як повелося, чхали на природу.

Нарешті я подав Янеку знак зупинитися. Чомусь мені здалося, що в цьому місці можна пройти. На вигляд — та ж зелена тванюка, і палиця ледве знаходить опору під нею, але якщо до острівця й можна добратися, то тільки тут… чи ні?

— Мар’яне!

От напасть!

— А по-справжньому тобі щось дарували?

Ні, щоб задавати питання по суті, якщо обов’язково їх задавати. А ти впевнений, що ми не віддамо тут Богові душу? А може, поки не пізно, повернемо назад? Чи вже пізно? І весь твій хвалений досвід — до одного місця, чи не так, Мар’яне? Повертаємося до інтуїції?

Але натомість він спитав:

— Рідні чи близькі дарували?

Готуючи праву ногу до кидка, я слухняно порився в пам’яті. Потім іще раз порився.

— Це коли на Миколая чи на іменини, чи просто… ну, безоплатно, так?

— Так.

— Треба подумати, — сказав я. А що ще я міг сказати?

— Мар’яне!

Так, я гахнув. Але по пояс. Це тішило.

Коли ми шльопнулися на сиру твердь, мене особисто вистачило лише на те, щоб вилити з чобіт баланду, яка весело там плюскала. А Янек примудрився викинути свій улюблений номер:

— Ну, а що б тобі хотілося отримати в подарунок? На Різдво, наприклад.

Тебе. Із цибулькою і перцем. І без язика.

— Ні, я серйозно.

Я теж.

— Як хочеш, — він відвернувся, кутаючись у плахту, яку я гвізднув у тої ж парочки на галявинці.

«Вогонь», — нагадав я собі, і тут же відіслав цю негарну думку подалі. А потім встав і взявся ламати природу, яка вже сиділа мені в печінках. Пан Губицький не ворушився.

Нічого, перемелеться — мука буде, а там і хлібчик спечеться.

Добуті там, де й їжа, сірники насилу підпалили далеко не сухий очерет. Далеко не сухий Янек продовжував тремтіти під плахтою.

— Роздягайтеся, прошу пана. Сохнути будемо…

Він, на диво, жваво скочив. Спікся, значить, хлібчик.

Проте справжніх харчів у нас залишалося лише на один прийом, а тинятися лісом, якщо захотіти, можна років зо три. Поки все вляжеться і про нас забудуть…

От із такими мирними думками ми мирно полягали спати, навіть не згадуючи про вечерю.