Мати все - Люко Дашвар

Слова не мали значення. І без слів кожен віддих присвячувала йому. Вона тільки посидить біля сина, тільки набереться від нього сили рухатись далі. Тільки перепочине трохи, послухає його голос… Скоро вечеря. Як же Іветта любила час вечері! Вони з Платоном сідали за стіл у вітальні. Вітальню наповнювали Ангелінина метушня, запахи. Вони каламутили простір — мертву стоячу воду, у повітрі з'являлися вихори й тіні, колихалися портьєри, навіть коштовна люстра починала блимати… Життя. Справжнє живе життя. Нянька шаруділа посудом, дзвеніла чашками, виставляла глибокі керамічні миски — печеня, салатик… У пласкому тарелі під кришкою — що?

— Так рибку засмажила, фосфор! А тут ще сир домашній, сметанка. Печива напекла, — не замовкала нянька.

Іветта завжди починала першою. Клала в тарілку ложку салату, усміхалася синові:

— Упевнена, Платоне… Зараз ти повідаєш мені щось нове й неймовірне.

Платон кивав, їв неспішно, так само неспішно приголомшував Іветту… От пишуть, озонові дірки згублять Землю… Україна підписала Віденську конвенцію 1985 року, Монреальский протокол 1989-го… Чому ж вона продає свої квоти на викиди іншим державам? Це ж те саме, що дарувати зброю вбивці. А сніг на вулицях посипають сіллю. Квіти зникнуть, дерева всихатимуть. А якщо співають «Несе Галя воду, коромисло гнеться. А за нею Йванко, як барвінок в'ється», то Галі краще того Іванка позбутися, бо не може вона сподіватися щирої любові, якщо хлопець спокійно спостерігає, як дівчина з тим коромислом пупа рве.

— Твоя правда, — шепотіла Іветта.

Серце краялося. Як збагнути? Блискавичні аналітичні здібності, світла голова. Усе розуміє про світ, та тільки за умови, що існує паралельно з ним. Будь-яке зіткнення з реальністю — шок, примітивні реакції, дитяча довірливість і повна відсутність аналізу подій. Іветта все життя присвятила розгадці цієї таємниці, перепробувала безліч методів лікування, та від її життя лишилося саме шмаття, а вона ні на крок не наблизилася до розуміння Платонового внутрішнього світу.

Задумалася.

— Мамо… — почула голос сина. — Ти знаєш таке слово «віварій»?

— Ні, синку.

— А Ліда знає! — похвалився Платон. — Я їй роз'яснив.

Іветта напружилася.

— Лідочка приходила?

Платон задумливо насупився, відкинув волосся з очей.

— Ні.

Іветта здивовано вигнула брову. Завмерла. Платон усміхнувся:

— Ліда тепер мені вві снах являється. Ми розмовляємо.

Іветта полегшено видихнула. «Платон брехати не вміє, — подумала. — Лідочка не наважилася б… Характер не той! Уся в Петра Григоровича… Така ж непрактична у звичайних справах і надто емоційна».

— І про що ви розмовляєте?

Платон знизав плечима.

— Про різне. Ліда каже, що та остання лялька ніколи не повернеться. А вона була кращою за інших. Вона була теплою… Це приємно…

Іветта Андріївна так стиснула виделку, що аж пальці посиніли.

— Лідочка має рацію, та лише наполовину, синку, — мовила обережно. — Та остання… лялька… Трохи зіпсувалася. Та до тебе їде інша. Краща. І назавжди.

— Добре, — погодився. Запитав: — Ти завтра будеш удома, мамо?

— Ні, Платоне, — якомога тепліше відповіла Іветта. — У мене термінова справа. Та я не забарюся…

«Їхати! Негайно повертатися до пошуків!» — било у скроні.

Куди? Розгубленість розпорошувала сили. Зима ускладнила й без того непрості мандри.

Перш за все Іветта викинула списки сільрад і їхніх очільників — дармоїди! Подумки викреслила чернігівські села — туди ні ногою. На південь. Подалі від великих міст і центральних магістралей. У глушину, де й досі варять карамельки з цукру на вогні, зі звичайного борошна місять тридцять три різні страви, не враховуючи хліба і пасок, картоплю смажать на смальці, а кукурудзу гризуть із качана, а не виловлюють із консервів.

Версія про ґрант від благодійного фонду дискредитована апостеріорі. Нову вигадати. Яку? Треба щось майже неймовірне. Люди легше ведуться на рядки з казок. І якщо вже змінювати версію мандрів, то й водія… Іветта пригадала Юрка. Не хотілося б!

Вихід підказав сам таксист.

— Іветто Андріївно, не можна місцевим начальникам казати про суть справи, — сказав раз, коли під'їхав до Іветтиного дому на реанімованій «шкоді». — Машину доб'ють, грошей вимагатимуть. У мене товариш живе під Уманню. Давайте я з ним переговорю. Він тепер безробітний, за невеликі гроші радо об'їздить навколишні села…

— Про ґрант казати не можна. Коли вони чують про гроші, — скаженіють… — нагадала Іветта. Задумалася. — Може… Соцопитування.

Сказала і вразилася. Як вона раніше не здогадалася! Звичайно, соцопитування. Певний фонд соцдосліджень з'ясовує рівень здоров'я, освіченості і перспектив дітей з багатодітних родин. Вона радо складе анкету. Там будуть тільки ті питання, які цікавлять Іветту. Хай Юроччин знайомий проїдеться… Вона заплатить. Вихід. Чудовий вихід, бо її вже верне від тих нетрів.

За тиждень до Нового року прискіпливо вивчила з два десятки заповнених анкет. Серце співало. Тут було все — і рік народження, — а Іветта наказала опитувати тільки дівчат віком від шістнадцяти до дев'ятнадцяти років, — і стан здоров'я, враховуючи хронічні захворювання і психічні відхилення, й успішність у навчанні, захоплення, мрії… Усе, аби скласти уявний портрет жертви. Іветта відбракувала амбітних відмінниць, хронічно хворих і надто замріяних, перечитала анкети решти семи осіб і спочатку вирішила обмацати двох сімнадцятирічних дівчат із села Петрівка. По-перше, їй подобалися їхні анкети, по-друге, ці дві жили в одному селі, а значить, за одну поїздку Іветта могла б оцінити обох претенденток, по-третє, одну з них звали Ангеліною, — і це здалося Іветті добрим знаком. Після трьох місяців поневірянь двісті кілометрів до Петрівки здавалися легкою прогулянкою, а сама ціль — близькою, як власний пульс.

Виїхали вдосвіта. Іветта прихопила термос із гарячим чаєм, бутерброди і домашнє печиво на двох. Юрко все прислухався до бурмотіння двигуна: мабуть, під час їхніх осінніх мандрів через вперте небажання Іветти Андріївни відкривати гаманець дотепні чернігівці залили в бензобак щось неїстівне і вороже для ДВЗ, бо навіть після СТО, всіх промивок і чисток двигун працював якось непевно.

Кілометри не долалися — насувалися. Ковзким шляхом, раптовими нападами заметілі, несподіваною ниткою роздільної смуги, що іноді виникала посеред дороги завдяки вітру: він змітав сніг, дозволяв хіба що мить орієнтуватися на білий пунктир, знову кидав жменю снігу — і дорогу від засніженого безкраю довкола вже й не відрізнити. Опівдні, коли шукачі не здолали й половини шляху, зимове сонце посміялося: блимнуло тільки раз і хутко закуталося в білі хутряні хмари.

— За десять кілометрів повертаємо з траси на дорогу місцевого значення, — сказав Юрко. — Тут хоч раз шлях почистили, а другорядні дороги, гадаю, заметені… Тихо поїдемо. — Глянув на пасажирку: — Може, повернемося, Іветто Андріївно?

Іветта дивилася вперед.

— Тихо поїдемо, Юрочко.

Згодом