Ходільці - Василь Биков
Сміх поступово, але невпинно робився національною ідеологією, про що врешті й було оголошено в спеціальному декреті керівника держави. З нагоди проголошення на центральній площі столиці відбувся грандіозний мітинг. Тоді ж на колишньому п’єдесталі Страху було встановлено фігуру Сміху — мармурову скульптуру граційної дівчини, яка аж переламувалась навпіл від нестримного сміху-реготу. У місті відкрився Університет сміху, де вивчались усі його аспекти: психологічний, фольклорний, політологічний. У школах було запроваджено уроки сміху (замість літератури й математики), які дуже подобались учням. З’явилися перші вчені — поважні профі у царині новостворюваної науки сміху. Поступово у країні розплодилося безліч ансамблів сміху та веселощів, які, добре заробляючи, їздили містами та селами й електромузикою смішили публіку, особливо — молодь. В інших місцях виступали вчені- лектори, котрі розповідали, як гарно невдовзі житимуть люди, що викликало безупинний регіт у залі, і вченим добре платили. Все це страшенно подобалося, особливо молоді: концерти й лекції сміху часом тривали до ранку. Відомий письменник, патріарх вітчизняної літератури, нещодавній палкий апологет страху, зробився не меншим апологетом сміху й написав новий роман з дещо легковажною назвою «Хі-хі». Щоправда, очікування автора не справдилися: пильні літературознавці (звісно ж — у цивільному) відшукали поміж рядків замасковані прикмети страху, й автора було піддано громадському остракізму - Він перестав силувано всміхатися й невдовзі помер. По-людськи поховати його не було за що.
Взагалі-то, справа сміху в країні розвивалася добре. Добровільними організаціями та гуртками країну було охоплено цілковито — весь край завзято сміявся.
І все було б добре, якби не одна прикра несподіванка — знову стало не вистачати їжі. Спершу окремі громадяни, а потім цілі господарства і трудові колективи, захопившися сміхом і веселощами як основним способом існування, майже перестали працювати, лише сміялися. Але правоохоронні органи не могли вжити проти них ніяких заходів, бо все було законно. Незаконним був страх і сум, проти яких міліціонери, судці та прокурори вживали найжорсткіших заходів. Однак порушень закону не меншало, а від нелегкого життя навіть робилося більше. З подачі органів правопорядку керівник держави угледів у цьому загрозу самому існуванню держави і вирішив зміцнити боротьбу з пережитками страху. Але яким чином? Було вирішено, що у цій справі куди більш придатні методи страху. Філософи почали говорити про діалектичний розвиток популярної ідеї — задля об’єднання нації, надихання її на боротьбу за краще життя, коли нікого не треба буде змушувати сміятися, а всі сміятимуться добровільно й від душі. А поки що, стверджувалось у законі, треба примушувати сміятися, не дивлячись ні на що, бо це — в інтересах держави.
Тим не менш, людям хотілося сміятись усе рідше, частіше хотілося плакати.
Вся річ у тому, що життя сміховитів катастрофічно погіршувалося: до браку харчів додався брак одягу, взуття, палива й горілки. Взимку в помешканнях було страшенно холодно, купити дров чи вугілля не було за що. Через відсутність ліків медики почали лікувати хворих методами сміхотерапії, але ті методи чомусь мало допомагали, тож хворі помирали, ще й при цьому плачучи, що було зовсім неприпустимо. Та й лікарі вже перестали сміятися. Тоді уряд пішов на послаблення режиму сміху. Для деяких категорій населення запроваджувались пільги. Було дозволено плакати тим із номенклатури, кого звільняли з посади (1 плач на місяць); жінки-ветерани органів мали право на 2—3 плачі протягом кварталу. Плач і навіть публічний сум категорично заборонявся працівникам правоохоронних органів, міліціонерам і військовим. Виняток робився тільки для батьків військовослужбовців, які отримували «вантаж-200», і то лише протягом одного дня від моменту отримання.
Але їжі все не більшало. Обставини ускладнилися ще й тим, що західні високорозвинуті країни перестали давати кредити. Замість кредитів вони розгорнули у своїх ЗМІ наклепницьку кампанію, головним напрямком якої стало твердження, що у країні сміховитів усі з’їхали з глузду. Це, звичайно ж, стало нечуваною образою нації, її керівництва та дискредитацією великої сміхотворної ідеї. Уряд угледів у цьому неприховану ворожу вилазку і ухвалив рішення зміцнити збройні сили. Першим і головним заходом стало присвоєння великій групі офіцерів звання полковника, а полковникам — звання генерал-полковника. Всі інші — проміжні ступені — були ліквідовані як непотрібні. Це дуже сподобалося військовим. За кількістю генерал-полковників армія країни перевершила збройні сили найбільш розвинутих країн Заходу. Це був безсумнівний і великий успіх!
Їжі від цього ще поменшало, а також стало не вистачати житла, навіть для генерал-полковників. А коли хто й мав житло, то не мав гарно облаштованої дачі, і це також викликало напругу в суспільстві, яке часом навіть припиняло сміятися. Бракувало також грошей, бензину, транспорту. Та сміховити не скаржились, тільки сміялися, розуміючи, що як військових не вдовольнити, то вони не захистять від ворогів, які усіх зітруть на порох, і знищать цим саму животворну ідею сміху.
Але так вважали, мабуть, не всі. У столиці почали створюватися підпільні групи, названі дисидентськими, які випрацьовували альтернативні ідеї — того ж самого сміхотворного кшталту, але не з вар’ятським, а з людським обличчям. Обличчя у деяких підпільників не було вже ні наляканим, ані божевільним, а ставало чимось середнім і по-науковому називалось «гомо сапієнс». Це був ідеал. А ідеал належало втілити, для чого дисиденти якось зібралися святковим надвечір’ям на приватній кухні і створили підпільний (тіньовий) уряд. Як усяку велику справу, створення уряду належало обмити, що й було негайно зроблено. У гарному настрої члени уряду поверталися додому, але один із них (прем’єр-міністр тіньового уряду), який віз у кейсі список усіх міністрів, задрімав у тролейбусі й загубив кейса. Наступного дня уряд у повному складі був заарештований.
Події в країні сміховитів не на жарт стривожили сусідів, котрі всіма можливими засобами почали заохочувати громадян-сміховитів до боротьби за свої конституційні права. Спершу сміховити дуже здивувались, але потім втямили, що їхнє найперше право — це право на сум. Очевидно, що прагнення такого права у країні законного конституційного сміху було потрактовано урядовцями як небувала крамола й прирівнювалось до державного злочину — замаху на головного керівника країни чи до пограбування банку. Чимало несвідомих громадян із правозахисних організацій, творчих спілок і молодіжних кіл постраждали за свою кримінальну схильність до суму.
