Ходільці - Василь Биков

Василь Бикав народився 1924 року в місті Бички Ушацького району Вітебської област. Навчався на скульптурному відділенні Вітебського художнього училища, закінчив Саратовське піхотне училище. Пройшов дорогами війни, подіям якої присвячено чималу частину його прози.

Впершее твори Василя Бикава було опубліковано в 1947 році. Безкомпромісність письменника стала причиною нападів радянської критики. У 1980 році Бикав отримав звання Народного письменника Білорусі. Однак середина 90-х ніби повернула його в радянські часи, посилилися заборони й цензура на вихід нових творів, саме через це погіршилося здоровя, і він змушений був покинути батьківщину.

Народний письменник Білорусі Василь Бикав помер 22 червня 2003 року у Боровлянах, під Мінськом.

Молода качина зграйка лаштувалась у вирій.

На озерах уже встановлювалась осінь, зробилося холодним повітря, віяли, все посилюючись, північні вітри. Кілька днів поспіль із непривітного захмареного неба чулися прощальні крики журавлів — вони вже відлітали туди, де гріло сонце, було тепло й багато корму. Качина зграйка там ще не була; каченята вивелися минулої весни на цьому озері, за літо підросли посеред очеретів та осоки й думали тільки про одне — як наїстися. Цього літа з кормом було кепсько, від постійних дощів вода в озерах стояла високо, вона попідтоплювала береги сіножатей; трава, яку полюбляли качки, опинилася глибоко під водою, діставати корм було незручно й важко. Та й корму того чомусь усе меншало, на раніше відкриті місця понаносило піску з розкопаних екскаваторами берегів. Качки й на осінь почувалися слабкими, повільно росли й були постійно голодними.

Старий качур уже кілька днів поспіль відчував якийсь тривожний неспокій — треба було відлітати. Водяне птаство підпорядковувалось інстинктові, споконвічній пташиній волі, яка певною осінньою порою гнала птахів на південь, де був порятунок від голоду і стужі. Але ця молода зграя не знала того й тривоги не відчувала. Змучені літнім недоїданням, качки ніяк не переставали перекидатись у воді куценькими задками догори й нишпорити по дну невтомними дзьобами.

Якось уранці, коли трохи прояснилося небо, низько попід хмарами, ляскаючи крилами, пролетіла качина вервечка — це вирушила в дорогу сусідня зграйка з поближньої затоки. Відчувши черговий приплив неспокою, качур трохи піднявся над водою і тривожно затріпотів крилом, закликаючи тим до уваги свою невеличку родину. Але жодного з його каченят не було поруч. Тоді він швиденько поплив уздовж комишу, таки довжелезного, на кілька верстов довкола озера, і скоро зауважив усіх. Його качки якось незвичайно жваво пірнали в каламутній воді, й качур збагнув: вони натрапили на поживу.

Тутешній берег був голий, без трави й кущів. Неподалік, за горбатим пагорком, здіймались угору два закіптюжені димарі, з яких до неба безперервно линув дим. Взагалі-то, тут було навіть затишно, пагорби затуляли невеличку затоку від студеного північного вітру. Хоча й не вірилося, щоб тут раптом виявилось багато корму, але так воно насправді й було. Інакше качки не метушилися б із такою жвавістю, ніби востаннє у житті прагнучи наїстися. Качур так само пірнув, звично протягнув дзьобом по м’якому дні й одразу відчув і втямив, звідки цей корм. У воді, схований під крутим берегом, стирчав кінець бетонної труби, з якої щось плинуло в озеро — каламутне, але приємне на смак. Того дня качки добре натоптали свої тугі вола, надвечір вони ледь ворушилися на воді й заночували купкою неподалік, у рідкому очереті. Качур, котрий так само з повним волом приплив туди останнім, втомлено задрімав, заколиханий дрібними хвильками, але маючи твердий намір завтра відлетіти.

Та назавтра, щойно небо над озером почало розвиднюватись, качина зграйка наввипередки ринулася з комишу в затоку. Качечки відразу ж почали пірнати, виринати і їсти, їсти. Може, перед відльотом і не варто було аж занадто набивати свої вола, та качур не міг спинити їхнього прагнення. Він і сам охоче підживлювався разом з усіма, думаючи: нехай вже наїдяться, а потім він їх підніме у політ. Певно, такої ж думки була й стара качка-мати, яка спершу була підпливла до качура, коротко крякнула й подалася назад, до зграйки. Вона й підрослих качечок не залишала без нагляду, хоча прудкі доньки вже не надто слухались її. Не те, що колись, як були малі...

Так само, у метушні за поживою, промайнув і другий день. Качки вволю наїлися й ледь допливли надвечір до затишного комишу. За ними приплив качур, і вся невеличка зграйка загойдалась на тихій воді.

Назавтра зранку качур виплив із очерету першим і гучним лясканням крил подав знак зібратись біля нього. Качина зграйка відразу пожвавішала, прокинулась, але до качура підпливли тільки три качечки, всі інші швиденько подалися до місця з кормом. Це вже був непослух, качур був готовий сильно обуритися. Та не зумів цього зробити — качина мова ощадлива й поміркована. Свій новий сигнал крилами він адресував качці-матері, яка була теж попливла слідом за молодими качками. Вона була змушена повернутися, щось прокрякала, що качиною мовою могло означати: дай же качкам поїсти! Качур дав свій дозвіл, але тільки до полудня, не довше. Опівдні він там само, посеред плеса, крилами й голосом дав зрозуміти зграї, що слід закінчувати напихатися, пора у вирій. Вони на озері залишились чи й не останніми. Аби не запізнитися.

Його, одначе, погано слухались, декотрі все й далі намагалися пірнати, неначе боячись втратити останні придатні для того хвилини. І качур раптом зрозумів, що марні всі його спроби, тим більше, що й качка-мати невдовзі приєдналася до неслухів. Одна лиш менша качечка Сіренька гойдалась на хвилях біля качура-батька, ніби мовчазно поділяючи його клопіт.

Качки не бажали нікуди летіти — їм непогано велося й тут.

Качур не знав, що з ними робити, як пояснити,