Дотик - Колін Маккалоу

Розстеливши йому під ноги старий потертий килимок, Онорія закутала Александра в шорсткий рушник і швиденько витерла досуха.

Ще кілька хвилин тому він був страшенно зморений, а тепер — знову ожив, стрепенувся, усі його відчуття різко загострилися. Крутнувшись у рушникові, Александр упритул поглянув на жінку — і ніяково та невміло поцілував її. Вона відреагувала миттєво: і її поцілунок проникнув у темну павутину його підсвідомості, викликавши бурхливий сплеск емоцій, яких він раніше не знав. Полетіли додолу її заношене й потерте плаття, сорочка, в’язані домашні панчохи та підштаники — і вперше у своєму житті Александр відчув дотик оголеного жіночого тіла. Він немовби потонув у повних грудях Онорії, він насолоджувався ними і не міг насолодитися, він пестив пальцями її пружні соски. Усе сталося само собою і дуже природно; йому не знадобилося бути досвідченим коханцем, щоб відчути, що їй потрібно, і найвищої точки насолоди вони досягли одночасно і легко. То був світлий екстаз, який ніяк не можна було порівняти з тим сороміцьким оргазмом, який він отримував раніше, задовольняючи сам себе.

Згодом вони перебралися до її ліжка, але й там Александр невтомно кохав і пестив цю прекрасну, пристрасну і дивовижну жінку, яка була так само спраглою, як і він.

— Залишайся тут, зі мною, — благально сказала вона йому на світанку, коли він почав вдягатися.

— Не можу, — відповів він, ледь стримуючи емоції. — Це не моя доля, не моє призначення в житті. Якби я залишився тут, це було б те ж саме, що Наполеон вирішив залишитися на Ельбі.

Вона не плакала і не заперечувала, просто мовчки встала і пішла готувати йому сніданок, а він тим часом взявся сідлати свого коня та в’ючити мула. Уперше — і востаннє — за час його американської одисеї золотий запас усю ніч пролежав забутий у сараї під соломою.

— Життєве призначення, — задумливо мовила Онорія, накладаючи на тарілку яєчню, бекон та вівсяну кашу. — Дивний вираз. Навіть смішний. Я вже чула його раніше, але не зустрічала чоловіків, для яких він значив би так багато, як для тебе. Якщо можеш, скажи мені, яким ти бачиш своє життєве призначення.

— Моя доля — це стати великим, Оноріє. Я мушу продемонструвати одному вузьколобому та мстивому пресвітеріанському священику, кого він намагався знищити, та довести йому, що людина здатна піднятися вище за своє походження. — Нахмурившись, він поглянув на її розпашіле рожеве обличчя, яке і досі світилося радістю від прекрасної та незабутньої ночі. — Люба моя, заведи собі чотири або п’ять великих та злих собак. Ти — владна жінка, вони поважатимуть тебе і слухняно виконуватимуть твої накази. Навчи їх кидатися до горлянки. І вони стануть тобі кращим захистом, ніж рушниця, краще користуйся нею, щоб полювати для собак на кроликів, птахів — усе, що зможеш уполювати. І тоді ти зможеш прожити тут сама, допоки не з’явиться обранець, який стане твоїм чоловіком. А він неодмінно з’явиться, ось побачиш.

Коли він від’їжджав, вона, стоячи на вершечку ґанку, проводжала його поглядом, аж поки він щез із виду; а Александр думав тим часом, чи здогадується вона, як змінила його за цю ніч. Те, що незручним та болісним рудиментом ховалося в його свідомості, стало свідомим та повноцінним знанням та досвідом. Онорія Браун — вона відчинила ящик Пандори! Однак завдяки тому, що вона була жінкою сильною і неординарною, він ніколи не піде шляхом, який обирають більшість чоловіків, бездумно розмінюючи свою гордість на ласку будь-якої жінки, коли їм закортить.

Найсумнішою обставиною його від’їзду було для нього те, що він не зміг зробити, що хотів: залишити Онорії мішечок золотих монет, щоб вона змогла перебитися у скрутні часи. Якби він запропонував їй це, вона б гордо відмовилася і подумала б про нього погано, дуже погано. Якби ж він залишив монети десь у такому місці, де Онорія згодом знайшла їх, то однаково її пам’ять про нього була б заплямованою. Усе, що він міг їй залишити, — це великий стос нарубаних дров, прополотий город, відремонтований коловорот колодязя, нагострена сокира — і спогад про себе.

«Я більше ніколи її не побачу. Ніколи не дізнаюся, чи став батьком її дитини, ніколи не дізнаюся про її подальшу долю».

На жах та подив Александра, Нью-Йорк виявився містом, дуже схожим на Ґлазґо або ж Ліверпуль, — у ньому так само кишіли орди людей, які купчилися у смердючих нетрях халуп. Однак важлива різниця полягала в оптимістичному настрої їх злиденних мешканців, котрі аж ніяк не вважали, що вони на все життя приречені залишатися в самісінькому низу купи людського сміття. Частково це пояснювалося багатонаціональним складом міста — люди прибули сюди з усіх куточків Європи і гуртувалися за своєю національною належністю. Попри жахливі умови життя в цих людях зовсім не було того відчуття безнадії, якого у бідняків Британії було аж надто багато. Злидар англієць чи шотландець навіть не мріяв про бунт проти обставин, про від’їзд, зате в Нью-Йорку кожен вірив у те, що часи зміняться на краще.

Принаймні так Александру здалося під час його нетривалої подорожі містом; він не хотів розлучатися зі своїм конем та мулом доти, поки не стане на трап судна, що вирушало до Лондона. Люди вищого суспільного стану, які траплялися йому на широких авеню та в комерційній частині міста, іронічно посміхалися, забачивши Александра, вважаючи, що перед ними якийсь забитий селюк у шкіряному одязі, на змореному коні та з покірливим мулом на повідку.

Невдовзі він опинився в Лондоні — іще одному казковому та величезному місті, де він раніше ніколи не бував.

— На Треднідл-стрит, — кинув він кучеру найманого екіпажа, тримаючись за ящик з золотим скарбом у подвійному дні.

І досі вбраний у одіж з оленячої шкіри та з м’яким крислатим капелюхом на голові, Александр проніс свій ящик крізь величний портал Англійського банку, поставив його на підлогу і озирнувся.

Служителі цього фінансового храму навіть думати боялися про те, щоб повестися грубо чи навіть словесно образити всякого, хто заходив до їхнього святилища, тож невдовзі перед Александром виріс пухкенький клерк і люб’язно йому посміхнувся.

— Ви американець, сер?

— Ні, шотландець, якому потрібен банк.

— Ага, зрозуміло. — Нюхом відчувши багатство, пончик-клерк не помилився: він не став відфутболювати Александра якомусь дрібному клерку, а дочекався, поки звільниться заступник директора.

Невдовзі перед Александром постала дуже важлива персона.

— Чим можу допомогти вам, сер?

— Мене звуть Александр Кінрос, і я хочу здати до вашого банку