Дотик - Колін Маккалоу
На той час, коли він примкнув до великої та добре озброєної групи чоловіків, які подорожували на схід, щоб узяти участь в останніх битвах Громадянської війни, Александр уже встиг добре утвердитися в ролі невдоволеного та безталанного шукача золота. Але навіть тоді він, лягаючи спати, клав під голову свій дорогоцінний ящик і призвичаївся до дискомфорту, спричиненого зашитими в одяг золотими монетами. І йому завжди вдавалося ходити так, наче ніякий тягар йому не надокучає.
Коли вони перетнули Скелясті гори, Александр уперше наживо побачив справжніх індіанців і був вельми вражений. То були величні й бундючні люди на невеличких конях без сідел. Індіанці були вдягнені в оленячі шкури, інколи прикрашені вишуканими бусами; на їхніх списах колихалися пташині пера, а луки і стріли вони тримали напоготові. Та індіанці проявили обережність і не стали нападати на велику і добре озброєну групу ненависних блідолицих; вони просто зупинили своїх коней, трохи поспостерігали за чужинцями, а потім щезли з виду. Сотні буйволів бродили пасовищами разом із оленями та іншими, дрібнішими створіннями; одна маленька істота сиділа на задніх лапках, наче якийсь гном, своїм виглядом привівши Александра у захват.
Поселення європейців стали траплятися дедалі частіше: тепер подорожні проїжджали повз маленькі села з кількох похилих дерев’яних будинків, що тулилися з обох боків до ґрунтової дороги; у цих краях теж траплялися індіанці, але вдягнені вони були в одіж білої людини і тинялися туди-сюди, заливши очі спиртним. «Міцні напої — то катастрофа для всього світу, — подумав Александр, — навіть Александр Македонський помер внаслідок розриву шлунку після гігантської пиятики. І куди б не їхала біла людина, у своєму обозі вона неодмінно везе міцні спиртні напої».
Їхня група їхала колією, прокладеною повозками переселенців, хоча через війну вони зустрічали мало переселенців, що їхали б на захід великими колонами, убезпечивши таким чином себе від нападів індіанців. Цією дорогою Александр та його попутники перетнули Канзас і дісталися Канзас-ситі — чималенького міста у місці злиття двох великих річок. Тут Александр попрощався зі своїми супутниками і подався рікою Міссурі до Сент-Луїса та Міссісіпі. Уражений, Александр подумав, що то — мабуть, найбільші ріки у світі, і вкотре дійшов висновку, що матір-природа щедро одарила Америку всілякими благами. Родючі ґрунти, велика кількість води, у якій не було нестачі, сприятливий для сільського господарства клімат — навіть попри те що зими тут були набагато суворішими, ніж у Шотландії. Що було досить дивно, бо Шотландія знаходилася набагато північніше.
Він навмисне уникав зон бойових дій, не маючи бажання брати участь у війні, у якій він не хотів і не був зобов’язаний брати участь. Якось, проїжджаючи північчю Індіани, він, коли почало сутеніти, зупинився біля поодинокого будинку, щоб висловити своє звичне прохання: трохи їжі і ночівля в сараї в обмін на будь-яку тяжку працю, яка може знадобитися господарям. Більшість чоловіків пішли на війну, тому такий прийом спрацьовував дуже добре; жінки довіряли йому, і він ніколи не зловживав їхньою довірою.
Жінка, яка відчинила двері, тримала в руках рушницю, і Александр відразу ж зрозумів чому: вона була молода і гарна, а в будинку не чутно було дитячих голосів. Невже сама?
— Опустіть рушницю, я не заподію вам зла, — сказав він отим шотландським говірком, який чомусь так подобався американцям. — Дайте мені поїсти та дозвольте переночувати в сараї, а я нарубаю вам дров, подою корову та прополю город — зроблю все, що вам потрібно, пані.
— Мені потрібно, щоб повернувся мій чоловік, — похмуро відповіла жінка. — Але цього ніколи не буде.
Її звали Онорія Браун, її чоловік, з яким вона встигла прожити усього кілька тижнів, загинув у битві при Шайло, і відтоді вона залишалася самотньою, примудряючись прохарчуватися з тієї землі, яку спромогалася обробити сама, і відкидаючи всі умовляння родичів повернутися до них.
— Мені подобається моя незалежність, — сказала вона Александру за щедрою вечерею з курки, смаженої картоплі, зелених бобів з її городу та смачнючої підливи, схожу на яку він востаннє куштував напередодні своєї втечі з Кінроса. Жінка мала очі кольору аквамарину, обрамлені світлими, майже прозорими віями, і в тих очах світилися гумор, упертість і твердість вдачі. Згодом у тих очах з’явився іще один вираз: задумливість. Відклавши вбік виделку, Онорія Браун зупинила на Александрові прискіпливий погляд. — Однак я достатньо навчена життям, щоб розуміти, що, коли скінчиться війна і чоловіки почнуть мандрувати і повертатися додому, я не зможу залишатися тут самотньою. Ви, часом, не шукаєте дружину, яка є власницею ферми розміром сто акрів?
— Ні, — лагідно заперечив Александр. — Я не збираюся зупинятися в Індіані й ніколи не мав наміру стати фермером.
Вона знизала плечима, і куточки її повних красивих губ опустилися.
— Однаково варто було спробувати. Ти став би гарним чоловіком для однієї гарної жінки.
Скінчивши вечерю, Александр загострив сокиру і при світлі ліхтаря цілу годину колов дрова, легко і невимушено орудуючи знаряддям. Під кінець роботи Онорія Браун вийшла на поріг і зупинилася, дивлячись на Александра.
— Ти аж спітнів, — мовила вона, коли він опустив сокиру і знову став її гострити. — Уже холодно, і я налила трохи гарячої води у ночви в кухні. Якщо ти принесеш іще води з колодязя, то можеш помитися, а я тим часом виперу твою одіж. До ранку вона не висохне, і це означає, що в сараї ти спати не зможеш. Лягай у моє ліжко.
Коли він повернувся, кухня, у якій вони вечеряли, знову була бездоганно чистою, тарілки — прибрані, а від великої чавунної печі йшло приємне й заспокійливе тепло; перед піччю стояли цинкові ночви. На дні в ночвах була гаряча вода з великого залізного чайника. Александр наповнив чайник з колодязя, а потім додав іще води в ночви. Простягнувши руку, жінка стояла перед ним, поки він подавав їй своє вбрання — джинси, джинсову сорочку та довгі фланелеві труси, — а потім схвально посміхнулася.
— Ти маєш гарну фігуру, Александре, — сказала вона, повертаючись до маленької пральної діжечки на сосновому столі.
Александру було так приємно зануритися у теплу воду, що він промовчав; він сів, притиснув підборіддя до колін і заплющив від задоволення та розслаблення очі.
Дотик її сильної та шорсткої руки розбудив його.
— Тут без моєї допомоги тобі не
