Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

— Що у наплічнику? — дружньо питає митник.

— Особисті речі, — відповідаю йому також польською.

— Проходьте, — каже він, і я проходжу.

Слідом за мною ще один хлопчина з наплічником. Усіх решта суворо обстежують і забирають по два блоки, тобто максимум. Це означає, що більшість із «човників» нічого не зароблять на сьогоднішньому рейді, у кращому випадку лише повернуть собі кошти за дорогу.

— Дивні вони, — ділюся враженнями із хлопцем. — Чому ніхто не здогадається запакувати раз на місяць цілий наплічник, перевезти, продати і мати чистий спокій замість того, щоб по кілька разів на день дозволяти себе обшукувати.

— Чому ніхто? — заперечує мені хлопець студентського вигляду. — Ось у мене повний наплічник.

За кілька хвилин автобус рушає у напрямку Перемишля, в черговий раз підтвердивши власний рекорд повільності. Відстань у 70 км він долає протягом 4–6 годин. Процес розкручування і роздягання повторюється у пришвидшеному темпі, цигарки знову пакуються у блоки. І так чотири рейси щодня.

Переважна більшість людей, з якими я спілкувалася під час «подорожі німецькою провінцією», як редакція умовно окреслила мету моїх поїздок, реагує на слово «провінція» спокійно. А як по-іншому назвати Імменштадт, у якому 14 000 населення і за півгодини можна пішки пройти з одного кінця міста до іншого? Мої спроби знайти тут Інтернет-кафе кілька разів наштовхнулися на потребу докладніше окреслити мету пошуку.

«Яке саме кафе?» — здивовано звучало у відповідь на моє запитання.

Чоловік пенсійно-безробітного вигляду, що сидів поряд за столиком у бістро, де я обідала, з першого погляду визначив у мені нетутешню. Можливо, мене видали написи кирилицею на шворочці від мобільного телефону. А можливо, тут всі між собою знайомі.

— Ти звідки будеш? — запитав чоловік.

— З України, — відповідаю.

— Дуже добре, — чомусь зрадів він. — Мені якраз дружина потрібна. Жіночка років 50, чорнява така, може, знаєш когось?

— Наразі ні, але якщо побачу, обов’язково передам, — обіцяю. І щоб змінити тему розмови, про всяк випадок питаю про Інтернет.

— А що, не маєш вдома комп’ютера? — не розуміє чоловік.

— Маю, — кажу. — Смачного вам. До побачення.

— До побачення, — посміхається він і замовляє чай із тістечком.

Увечері дзвоню до Ульріке Баумайстер, і вже через п’ятнадцять хвилин ми сидимо у єдиній відчиненій кнайпі на Марієнплятц. Відразу ж відчуваю одну із переваг життя у маленькому містечку: домовляючись про зустріч із незнайомою людиною, немає потреби описувати себе, достатньо домовитися про місце, адже вулиці порожніють після 19.00, а незнайомі обличчя відразу ж звертають на себе увагу. Ульріке приїхала сюди з великого міста багато років назад і досі відчуває певну дистанцію у ставленні до себе з боку місцевих мешканців. Мати-одиначка з університетським дипломом і надто академічною як на містечковий смак професією вчительки, але найгірше — у неї немає тут родичів. Правила існування невеличких общин суворі і не відчувають плину часу. В Імменштадті мене наздоганяє тема моєї майбутньої статті — Ульріке та її друг Роберт ведуть мене на фільм «Подорож Ґретля» та зустріч із режисером Францом Ґретлем, який робив те саме, що роблю я, — їздив по Німеччині і спілкувався із людьми у різних її закутках, тільки робив це багато років, і ось зняв фільм. Документальний, але деякі з персонажів та сюжетів цілком могли б стати героями художнього. Наприклад, захоплений процесом сироваріння магістр теології, який щасливий від можливості щодня спілкуватися з бактеріями, сентиментальний боксер-аматор, який любить поплакати, чи герої ґротескових сцен із життя Східної Німеччини кінця 80-х.

Слово «провінція» у фільмі не звучить. Не подобається воно і багатьом із тих, із ким я спілкуюся у ході власної подорожі. Корд Берґган живе у Брауншвайґу, куди переїхав із Берліна, а народився зовсім у іншому місті.

— Брауншвайґ — не провінція, — запевняють мене в один голос Корд та його колега, професор германістики Ренате Штауф і наводять численні аргументи, основним із яких є власне відчуття, — їм у цьому місті живеться комфортно, насичене культурне життя задовольняє їхні потреби, і поступово вони стали справжніми локальними патріотами.

— Дискомфорт відчувається тільки після відпустки. Наприклад, у Франції, коли побуваєш у містах, де немає таких потворних будинків, де вікна дерев’яні, а не металопластикові, де кав’ярні на кожному кроці. Коли повертаєшся і знову бачиш це все, кілька днів відчуваєш легку депресію. Але потім минає, — зізнається Корд, поки ми проходимо пішки цілий квартал у пошуку кав’ярні, і коли вже майже втрачаємо надію, нарешті знаходимо. Так вчишся цінувати прості речі.

У Брауншвайґу мене найбільше вражають дві речі: перша — міський транспорт у будні дні ходить у 30–40-хвилинному ритмі і друга — у вівторок по обіді у місцевому музеї, заснованому герцогом Антом-Ульріхом, окрім мене є ще двоє відвідувачів, останнє вражає приємно. А ще символом Брауншвайґа, як і Львова, є лев. Але це, здається, єдина подібність між цими містами.

На мого мейла із запитанням, чи дійсно я можу зупинитися у них і подивитися околиці, Губертус фон Брайдбах-Бюрренсгайм відповів лаконічно. Так, звичайно, можу, якщо я подорожую автом, то план доїзду знайду за адресою www.schlossfronberg.de.

Я подивилася на зазначену сторінку і уявила собі невеличкий сучасний будиночок із помешканнями аристократичної родини, приліплений до замкового музею із картинами, старовинною порцеляною, оббитими шовком стінами ідеально відреставрованих та кондиціонованих покоїв. Так я і продовжувала уявляти це собі аж до моменту, поки не опинилася у кімнаті з трьома ліжками, п’єцом, ренесансовими дзеркалами і середньовічними портретами на стінах. У цій кімнаті я ночуватиму і протягом трьох днів