Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

Ледь припинилися дощі, почалася облога – найдивніша з усіх, які коли-небудь траплялися.

Стотисячне королівське військо оточило вдвічі численнішу армію Дедяли.

Королеві не вистачало гармат, провізії, бойових припасів – у Дедяли пороху та інших запасів було в надлишку, а крім того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король – козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські воїни натхненні були недавньою перемогою – козаки засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів – надія на повернення Хмельницького й хана зникла.

Тоді почалися переговори.

Козацькі полковники прийшли до короля й били чолом і просили зробити полегкість; обходячи намети сенаторів, за поли хапали, обіцяючи хоч із-під землі дістати й видати королеві Хмельницького.

Серцю Яна Казимира властиве було співчуття – він пообіцяв відпустити по домівках чорний люд і простих воїнів із тією умовою, що затримає старшин, поки йому не буде видано Хмельницького.

Одначе таке рішення старшин ніяк не влаштовувало: за незліченні свої провини вони не сподівалися дістати прощення.

Поки тривали переговори, не припинялися запеклі вилазки і сутички, польська та козацька кров щодня лилася рікою.

Удень козаки билися з відвагою й відчайдушною впертістю, а вночі юрбами бродили навколо королівського табору, слізно благаючи про милосердя.

Дедяла готовий був прийняти умови короля й навіть пожертвувати своєю головою, щоб урятувати народ і військо.

Але в козацькому таборі почалися чвари. Одні хотіли здатися, інші – захищатися до останнього, і всі шукали способу вибратися з табору.

Утім, навіть найвідважнішим із них це здавалося немислимим.

Табір замкнений був двома рукавами річки і безкрайніх боліт. Оборонятися в ньому можна було роками, шлях же до відступу був тільки один: через королівське військо.

Про цей шлях ніхто в таборі й гадки не мав.

Переговори, що переривалися сутичками, тяглися ліниво; чвари серед козацтва спалахували все частіше. Під час одного такого спалаху Дедялу було зміщено і на його місце обрано нового проводиря.

Ім’я його вселило відвагу в занепалих духом козаків і, відлунившись у королівському стані, оживило в серцях декількох лицарів неспокійні спомини про недавні страждання та лиха.

Нового проводиря звали Богун.

Він і раніше посідав високе місце серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. У ньому бачили спадкоємця Хмельницького, якого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників одночасно з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячне військо. Він брав участь у триденному кінному бою і, разом із ханом та ординцями розгромлений Яремою, зумів вивести живими велику частину своїх людей, із якими і знайшов притулок у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним воєначальником, вірячи, що тільки йому під силу буде врятувати табір і військо.

І справді, новий полководець чути не хотів про переговори – він жадав бою і пролиття крові, навіть якщо йому самому судилося в цій крові захлинутися.

Одначе незабаром він переконався, що з його загонами нічого й думати зі зброєю в руках пройти по трупах королівських воїнів, і вчепився за інший засіб.

Історія зберегла пам’ять про ті нечувані зусилля, що сучасникам здавалися до снаги гігантові, – але тільки так можна було врятувати чернь і військо.

Богун вирішив перейти бездонні болота Плешової, а вірніше, побудувати через них таку переправу, щоб вивести всіх обложених.

Цілі ліси почали валитися під сокирами козаків і потопати в трясовині, у болото летіли вози, намети, кожухи, сувої – і міст із кожним днем подовжувався.

Здавалося, для цього вождя неможливого не існує.

Король зволікав зі штурмом, бажаючи уникнути кровопролиття, але, бачачи роботу, що кипіла в таборі, зрозумів, що іншого виходу не залишається, й наказав сурмачам сповістити військо, щоб до вечора всі були готові до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому таборі не знав про наміри ворога – міст нарощували всю попередню ніч, і на світанку Богун зі старшинами вирушив оглядати пророблену роботу.

Був понеділок сьомого липня 1651 року. Ранок того дня зайнявся блідий, немов зляканий, зоря на сході була кольору крові, сонце вставало недужне, іржаве, кидаючи кривавий відблиск на ліси та води.

З польського табору виганяли пастися коней; козацький табір наповнився голосами людей, що пробуджувалися від сну. Обложені, розвівши багаття, готували сніданок. Усі бачили, як їхав Богун зі своїм почтом і кіннотою, з якою він збирався відігнати воєводу брацлавського, що розташувався в табору в тилу і гарматним обстрілом перешкоджав роботам біля переправи.

Чернь дивилася на їхній від’їзд спокійно і навіть трохи підбадьорилася. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст йому слідом повторювали:

– Хай благословить тебе Бог, соколе!

Проводир, старшини і кіннота, повільно віддаляючись од табору, досягли узлісся, наостанку майнули у променях сонця, що сходило, і почали зникати між дерев.

Раптом хтось біля воріт табору крикнув – і не крикнув навіть, а диким, зляканим голосом завив:

– Люди, рятуйтеся!

– Старшина тікає! – закричали десятків зо два голосів разом.

– Старшина тікає! – повторили сотні й тисячі людей.

Гул прокотився по всьому табору, немов під ударами вихору зашуміли в бору дерева, – і негайно ж із двохсот тисяч глоток вирвався несамовитий, нелюдський крик: «Рятуйтеся! Рятуйтеся! Ляхи! Старшина тікає!»

Юрба завирувала, як весняний потік. Багаття було затоптано, вози, намети перекинуто, рогатки знесено, люди давилися, душилися; страшенна паніка всіх позбавила розуму. Гори тіл умить виросли на дорозі – живі дерлися по трупах серед ревіння, виття, вереску, стогонів. Юрба виплеснулася з майдану, кинулася на міст – одні одних зіштовхували в болото, потопаючі судорожно хапалися один за одного і, благаючи в небес милосердя, провалювалися в холодну хитку трясовину. На мосту почалася рукопашна і різанина за місце. Води Плешової наповнилися тілами. Немезида історії визначила Берестечку стати страшною платою за Пилявці.

Жахливі крики досягли слуху молодого вождя, і він одразу зрозумів, що сталось. Але даремно зразу ж повернув він до табору, даремно помчав назустріч юрбам, здійнявши до небес руки. Голос його загубився в ревінні тисяч глоток, нестримний потік утікачів підхопив його разом із конем, старшинами та всією кіннотою і потяг назустріч загибелі.

Коронні війська приголомшені були видовищем, яке відкрилось, і спочатку прийняли це сум’яття за запеклу спробу прорватись – одначе важко було не повірити своїм очам. Через якихось кілька хвилин, ледь минув подив, усі корогви, не чекаючи наказу, кинулися на козаків; попереду мов ураган летіла драгунська корогва, очолювана невеличким