Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
І з цими словами Заглоба вказав на Скшетуського.
– Так і є, воістину! – закричали Марек Собєський і пан Пшиємський.
– Честь йому і слава! Дякуємо! – загриміли з усіх боків гучні голоси лицарів. – Vivat Скшетуський! Vivant молода пара! Хай живе герой! – усе голосніше і голосніше лунали вигуки.
Піднесення охопило всіх тих, що зібралися. Одні побігли за чарками, інші підкидали догори шапки. Задзвеніли шаблі в руках у жовнірів – і незабаром усі звуки та голоси злилися в єдиний вигук, громові подібний:
– Хай живе! Слава! Слава!
Скшетуський, як справжній лицар-християнин, смиренно опустив голову, князівна ж підвелася, відкинула коси – на щоках її спалахнув рум’янець, в очах світилася гордість, тому що цей лицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава для дружини все одно, що сонячне світло для землі.
* * *
Пізньої вже ночі роз’їхалися гості в різні боки. Подружжя Вітовських, пан Пшиємський і староста красноставський вирушили з полками в Топорів, а Скшетуський із князівною та корогвою Володийовського – у Тарнопіль. Ніч була такою ж погожою, як минулий день. Міріади зірок засвітилися на небі. Місяць, зійшовши, осяяв поля, вкриті павутиною. Жовніри затягли пісню. Незабаром із лугів піднявся білий туман, і округа зробилася схожою на величезне озеро, залите місячним світлом.
Такої ж ночі виходив недавно Скшетуський зі Збаража, а тепер почував, як б’ється поряд із його серцем серце князівни Курцевич.
Епілог
Найбільша в історії трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом – навіть перший її акт там не завершився. Минуло два роки, і все козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Піднявся Хмельницький, могутніший, ніж будь-коли до цього, і з ним хан усіх орд і ті ж самі полководці, що осаджували Збараж: шалений Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артім-Ґірей, і Нурадін, і Калґа, і Амурат, і Субаґази. Дими пожеж, людські стогони супроводжували їх, тисячі воїнів розсіялися по полях, заполонили ліси, півмільйона вуст викидали войовничі кличі – і здавалося людям, настала смертна година Речі Посполитої.
Але і Річ Посполита пробудилась із заціпеніння, відкинула колишню політику канцлера, відмовилася від переговорів і перемир’їв. Ні в кого не залишилося сумнівів, що скільки-небудь триваліший мир лише мечем завоювати можна, і коли король рушив проти ворожих полчищ, з ним ішли сто тисяч війська та шляхти, крім челяді та обозної прислуги.
І, звичайно, були серед них усі герої нашої оповіді. Князь Ярема Вишневецький із усією своєю дивізією, в котрій, як і раніше, служили Скшетуський і Володийовський і – волонтером – Заглоба; обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. І полковник Стефан Чарнецький, майбутній переможець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, що командував усією артилерією, і генерал Убальд, і Арцишевський, і староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер – воєвода поморський, і Якуб – воєвода мальборський, і хорунжий Конєцпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори – вся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.
На полях під Берестечком зустрілися нарешті два величезні війська, і там сталась одна з найбільших в історії світу битв, відгомони якої прогриміли на всю тодішню Європу.
Три дні вона тривала. Перші два дні чаша терезів коливалася – на третій відбувся вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ярема. Перша зустріч була вдень, коли взяла гору політика страшного Яреми, – і йому першому довелось ударити на ворога.
Його бачили на лівому крилі: без обладунків, із непокритою головою, мов ураган, він мчав по полю назустріч незліченній раті, що об’єднала запорізьку кінноту, кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких воїнів, зібраних із різних кінців світу – від Уралу, Каспійського моря та Меотійських боліт до самого Дунаю.
І, як річка зникає з очей у пінних морських хвилях, так канули княжі полки у вороже море. Пилюка, скажено завихрившись, смерчовою хмарою зависла над рівниною і сховала тих, що билися…
На це нелюдське єдиноборство дивилось усе воїнство, включаючи і короля, а підканцлер Лещинський, піднявши розп’яття, благословляв тих, хто помирав.
Тим часом на інший фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, що наїжився гарматними дулами, викидаючи вогонь, мовби казковий змій, який повільно розвертав на краю лісу свої величезні кільця.
Але перш ніж на рівнину виповз увесь величезний тулуб змія, із хмари пилу, що поглинув полки Вишневецького, почали вириватися спочатку поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, і от уже десятки тисяч кіннотників понеслися до пагорбів, на яких стояв хан в оточенні добірних загонів свого війська. Охоплені божевільною панікою юрби безладно кинулися тікати – польські полки погналися за ними.
Тисячі козаків і татар устелили своїми тілами поле битви – між ними лежав, надвоє розсічений кончаром, заклятий ворог ляхів і вірний союзник Хмельницького, шалений і безстрашний Тугай-бей.
Грізний князь тріумфував.
Король досвідченим поглядом полководця побачив успіх князя і вирішив зім’яти бусурманів, перш ніж приспіє козацьке військо.
У бій було кинуто всі сили, всі гармати гримнули разом, сіючи смерть і сум’яття; одним із перших упав з кулею в грудях прекрасний Амурат, брат хана. Тужливий крик прокотився лавами ординців. Наляканий, поранений на самому початку бою хан обвів поглядом поле бою. Вдалині, у вогні та пороховому диму, показалися Пшиємський та сам король із рейтарами, а ліворуч і праворуч од них земля гула під вагою кавалерії, що вступала в бій.
І не встояв Іслам-Ґірей – схитнувся й пустився навтіки, а за ним кинулися врозсип усі татарські орди, і волохи, і уруми, і запорізька кіннота, і силістрійські турки, і потурченці – і розсіялися, немов хмара, гнана вітром.
Утікачів наздогнав доведений до відчаю Хмельницький – він хотів ублагати хана повернутися на поле бою, та хан, побачивши його, гнівно заревів і, наказавши татарам схопити гетьмана та прив’язати до коня, потягнув за собою.
Залишилися тільки козачі загони.
Проводир козаків, кропивенський полковник Дедяла, не знав, що з Хмельницьким, але, бачачи розгром і ганебну втечу ординців, зупинив своїх людей і, відступивши, розташувався табором у болотистій розвилці Плешової.
Тим часом вдарила гроза і дощ ринув із небес нестримним потоком. «Господь омив землю після справедливої битви».
