Волинь - Улас Олексійович Самчук
І ще одна зміна настала у Матвієвій родині. За стіл до куті всі сідають, як і колись. Урочисто, поволі, побожно. Тільки тепер між Матвієм та Володьком одно місце порожнє. Ніхто там не сидить, хоча перед ним на столі стоїть тарілка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка. Зате на тарілці, перед порожнім місцем горить воскова свічка, її ставить і засвічує сам Матвій. Перед тим, ніж почати вечерю, всі встають і одну хвилину мовчки дивляться на свічку, її полум'я освічує кожне обличчя, покрите смутком. Всі знають, за кого горить та свічка. Його ім'я не висловлюють, але в серці кожного горить те ім'я так само, як полум'я свічки, і світить. Одним він був сином, іншим братом. Він пішов і не вернувся, але він не вмер. Він там десь витає в просторах рідної землі. Всі вірять, що він колись вернеться на тому саме великому, каштановому коні, на якому перед роками востаннє виїхав з батьківського подвір'я.
По хвилині мовчанки Матвій голосно, поволі, виразно говорить: «Отче наш, іже єси на небеси, да святиться ім'я Твоє, да прийде царство Твоє, да буде воля Твоя, яко на небеси, так і на землі…» По закінченню молитви всі хрестяться, сідають і поволі починають їсти. Тиша. Свічка горить. Обличчя у всіх поважні. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим фартухом очі, але не може витерти. В них виступають все нові сльозини й поволі стікають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити урочистості, горнеться до неї і пошепки каже:
— То було за Україну… Не плачте, мамо…
Всі чують той шепіт. Володько дивиться на сестру. Йому хотілося б обняти її, поцілувати, але не відважується. Все-таки вони мужицькі діти, й пестощі їм не личать.
А надворі така сама, як завжди, ясна різдвяна ніч. Так само світить місяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують від місяця ласиці у вікні.
Скоро всі лягають спати. Завтра всі йдуть на всеночну. Зістанеться дома один Володько. Він би також пішов, але хтось мусить дома бути…
На другий день до Матвія приходить Катерина з Миколою. На столі з'являється пляшка, їдять, п'ють. Настрій підноситься. Микола рветься політикувати. Він все ще переконаний, що буде війна, що німець так не погодиться, що большевики попруть на Варшаву… В Україну він ще не вірить, бо в неї вірить Володько.
Матвій з ним не погоджується, бо взагалі не любить свого зятя. «Не з нашої кості, м'який і хлюстуватий…» Не хотів, щоб Катерина за нього виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. «Хай собі… Тепер всі те й роблять, що політикують… Але по-дурному… Коли треба було — мовчали…» Володько перечив батькові: «Хай хоч говорять. І це вже добре. Колись і того не було». Тут Матвій змовчував.
Над вечір Володько пішов до Левинських. На Різдво приїхав Олег. Роман знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лінкерт. Випити необхідно.
Володько не мав наміру входити в те товариство, але до нього прив'язався Роман, і той погодився. Пана Гліба не було дома. Він пішов відвідати учительку в Башківцях. Ключа від кімнати мала матушка.
Роман попросив Олега, щоб він дістав ключа. Олег дістав. Пішли до школи. Олег, Роман, Володько, Лінкерт і Саша. Сіли біля маленького столика. Випили. Над столиком на» цілий зріст портрет Шевченка. Саша довго на нього дивився, І після встав, взяв з ліжка простирало й завісив портрет.
— Нєчево єму на нас сматрєть, — проговорив задоволене. І Володько обурився. Деякий час не знав, як реагувати. «Встати й дати йому в морду», — думав. Ні. Зчиниться бійка, розголос, скандал для пана Гліба.
— Так. Йому нічого дивитись на таких людей, — проговорив Володько. Хотів бути спокійним, але не міг. Обличчя його вже горіло, очі блищали.
— Хахлацкій бог… В шубє і папахє, — казав далі Саша. — І Настаящій Пугачев, — додав.
Володько ледве втримався. Олег зірвався на ноги.
— Ви, Саша, не імєєтє права аскарблять маїх гастєй!
— Нє тваїх, а маїх! — перебив його Роман.
— Тим гірше, — перейшов Олег на українську мову. — Ти дозволяєш, щоб твоїх гостей ображали. Ви! Освічені!.. Рускіє!.. Фуй!
Саша зареготав.
— Чого, Олег, скачеш, як півник. Мені плювать на всі ваші етікети.
«Чого я тут? Чого я з ними?» — думав Володько. — «Геть звідсіль!» Він встав.
— Я відходжу! — проголосив він рішуче.
— Ні, Володьку! Почекай, — швидко казав Олег. — Не ми, а вони мусять відійти. Я дістав ключа… Саша його перебив:
— Хто? Ми? Ми відійдем? — при цьому відкинувсь на стільці й витягнув ноги. — Спробуй мене вигнати, — проговорив нахабно.
Лінкерт був цим заскочений і мовчав. Після він відійшов набік і почав низьким басом співати:
«Русь, і ти била прєкраснай,
А тєпєр гнійот твой труп…»
Це обурило Сашу.
— Пане Лінкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росії. Такою піснею ви її ображаєте.
Лінкерт витягнувся на весь довгий ріст, заложив руки до кишені й підступив до Саші.
— Пане Олександре Нуждін! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви ображаєте Росію. Так. Ви! Ви син полковника, ви скінчили середню школу, ви були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте мені за мого бувшого колегу Олександра Нуждіна, — При цьому він підійшов до Володька і церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лінкерт круто повернувся й також зробив крок. Роман кинувся між них, Володько та Олег лишилися збоку.
— Панове, панове! — кричав Роман. — Та лишіть! Годі! От знайшли!.. У мене нова пляшка!..
Саша й Лінкерт лишили бундючні, бойові постави й розійшлись. Виступив Володько.
— Я все-таки відходжу! — проговорив він швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег.
— Володьку! Куди йдеш? — кричав він навздогін.
— Хоч зо мною? — відповів Володько швидко й рішуче…
— Куди?
— Побачиш.
— Я йду, але в мене ключі. Не можу їх лишити самих…
— Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергія.
І Володько швидко відійшов.
Вечоріло. Погода змінилася. Вчора небо було ясне, і світив місяць; тепер найшли хмари
