Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
В останні дні на мене чомусь найшов незвичайно веселий настрій. Був травень, і газони в Парижі вкрились різнобарвними тюльпанами. В ранні вечори вже з’являлось імпресіоністське сріблясте сяйво, фіолетові тіні і глибоке, зеленкувате небо над холодним газовим світлом перших вуличних ліхтарів та над рухливими стрічками світлових газет на дахах редакцій, що пророчили війну для кожного, хто вмів їх читати.
Спочатку я поїхав до Швейцарії. Перш ніж повірити в. свій паспорт, я мусив випробувати його в якійсь безпечній сфері. Французький митний чиновник байдуже повернув його мені; я на це й розраховував. Виїхати складно з тих країн, де панують диктатори. Та коли підійшов швейцарський чиновник, я відчув, як у мене всередині щось стислось. Я, правда, сидів спокійно, як тільки міг, але здавалось, наче в мене щось тремтить у легенях — як іноді в безвітряну погоду на дереві затріпотить якийсь листочок.
Чиновник заглянув у паспорт. То був високий, широкоплечий чолов’яга, від якого тхнуло прокуреною люлькою. Зупинившись в купе, він закрив віконну штору, від чого на мене одразу повіяло страхом, що він відгородить мене від сонця і свободи, — здавалося, те купе стало камерою в’язниці. Трохи згодом він повернув мені паспорт.
— Ви забули проштемпелювати його, — якось мимоволі випалив я, відчуваючи, як мене заливає хвиля полегшення.
Чиновник посміхнувся.
— Коли так, то можна й проштемпелювати. Для вас це так важливо?
— Та ні. Але проштемпельований паспорт стає свого роду сувеніром.
Чиновник поставив штемпель і пішов далі. Я закусив губу. Який же я став нервовий! Потім мені спало на думку, що проштемпельований паспорт має трохи законніший вигляд.
У Швейцарії я роздумував цілий день, чи не поїхати мені поїздом і до Німеччини; але не наважився. Я ж бо ще не знав, чи не перевіряють поверненців на батьківщину особливо ретельно, навіть тих, що походили з колишньої Австрії. Очевидно, цього не повинні б робити; і все ж я вирішив перейти кордон нелегально.
Тому в Цюриху я спершу, як бувало й колись, пішов на головний поштамт. Там, біля віконечка, в якому видають кореспонденцію до запитання, часто можна здибати знайомих — подібних до нас мандрівників без дозволу на проживання — і добути у них потрібну інформацію. Звідти подався до кафе «Кондор», яке багато чим нагадує Café de la rose. Там я знайшов різних мандрівників через кордони, але жодного, який би добре знав місця переходу в Німеччину. І цілком зрозуміло. Хто ж, окрім мене, хотів повернутись до Німеччини? Я помітив на собі підозрілі погляди, а далі, коли побачили, що я не жартую, мене почали цуратись. Хто хотів повернутись назад, на того дивились як на перебіжчика. Бо хто ж міг повернутись, не приймаючи існуючого там режиму? І що ж йому ще лишалось? Кого зраджувати? Що зраджувати?
Несподівано для себе я знову став самотнім. Мене уникали, як уникають того, хто вбив людину. І пояснити своєї поведінки я теж не міг; мені самому, коли я починав думати про свій намір, іноді ставало так жарко, що я від жаху обливався потом; як же тоді мене могли зрозуміти інші?
На третій день, о шостій годині ранку, прийшла поліція і забрала мене прямо з постелі. Почали докладно розпитувати. Я одразу зрозумів, що хтось із моїх знайомих виказав мене. Поліцаї недовірливо розглядали мій паспорт, а потім повели на допит. Моє щастя, що я тоді попросив проштемпелювати паспорт. Так я міг довести, що приїхав до Швейцарії легально і пробув там усього три дні.
Мені запам’ятався до подробиць той ранній ранок, коли я з поліцейським чиновником ішов вулицями міста. Починався ясний день, і башти та дахи будинків чітко вирізнялись на тлі неба, наче вирізьблені з металу. З якоїсь пекарні запахло теплим хлібом, і здавалося, в тому ароматі — всі втіхи нашого життя на цім світі. Вам знайоме це відчуття?
Я ствердно кивнув.
— Світ ніколи не здається людині таким прекрасним, як перед дверима в’язниці, перед тим як ви змушені його покинути, — сказав я. — Ех, коли б це можна було відчувати завжди! Та, мабуть, для цього ми маємо надто мало часу. І надто мало спокою.
Шварц похитав головою.
— Спокій тут не має значення. Я пережив таке відчуття.
— І ви змогли його затримати? — спитав я.
— Не знаю, — ніби роздумуючи, відповів Шварц. — Оце ж і є те, що я повинен з’ясувати. Воно вислизнуло мені з рук — але чи мав я його по-справжньому, коли тримав? Чи не вдасться мені тепер знову схопити його і тримати міцніше, затримати назавжди? Тепер, коди вонр вже більше не змінюється? Чи не втрачаємо ми його безперервно тільки тому, що воно перебуває в постійному русі? І чи не зупиняється воно лише тоді, коли його вже немає і Коли воно вже не може змінитись? Чи не належить нам воно тільки тоді?
Шварц уп’явся в мене^закляклим поглядом. Це вперше він так дивився мені просто в очі. Його зіниці розширились. «Якийсь фанатик або ж божевільний», — промайнуло в моїй голові.
— Я такого не відчував ніколи, — відповів я. — Але хіба цього не хочеться кожному? Затримати те, що вже не затримаєш? І збутися того, що не йде нам з голови?
Дама в вечірньому вбранні підвелася з-за сусіднього столика й поглянула з веранди вниз на місто і на гавань.
— Чому ми повинні вертатись назад?! — сказала вона чоловікові в білому смокінгу. — Ех, коли б можна було тут лишитись! Мені так не хочеться знову їхати до Америки…
— В Цюриху поліція затримала мене лише на один день, — розповідав Шварц. — Але то був тяжкий для мене день. Я боявся, що там заходяться перевіряти мій паспорт. Для цього досить було зв’язатись телефоном з Віднем або ж якомусь фахівцеві добре придивитись до замінених дат.
Надвечір я заспокоївся. На те, що мало статися зі мною, я вже дивився як на волю Божу. Мені здавалось, що моє рішення відпало само собою. Якщо мене
