Діва Млинища - Володимир Лис
А наприкінці весни, як перецвіли садки і вже й відцвів без[24], прийшла Параска. Теє-сеє, похвалила, що хату Мотришину не впізнати, а як сіли квасу березового попити, й видала те, що він боявся й близько підпускати. Сказала, що винні вони перед ним, Панасом, за щістє (мо’ й не зовсім щістє, а життє людське), за те, що ношу солдацьку замість Пилипа на себе звалив…
— Та що там, — сказав Панас. — Минулося… Ось же я…
— Ти, Панасе, ти… Як би то сказати…
І по хвилі-другій мовчанки видала:
— Я ж бачу, Гафійка тобі подобається…
— Файна дівка, — сказав Панас. — Чиясь доля пісню співає. Тилько ни про нас…
— А чого б нє, Панасе. — Параска аж стрепенулася вся. — Чого б нє!.. Ти їй тоже подобаєшся… Та що там подобаєшся… Вмирає дівка за тобою, я ж бачу… Чом би вам ни поєднатися…
Панас боявся вірити своїм вухам. А Параска була зовсім поруч. Мовби та Параска, на яку так схожа, яку так нагадує неїна дочка.
— Раз у нас не вийшло… То, щитай, дарую тобі свою дочку…
— Вона ж не решето ци полотно, щоб дарувати, — сказав Панас. — Вона жива…
— Ото ж бо, що жива… На тебе теплом дихає…
— А літа… Мені сорок сьомий іде, а вона… Дівча зелене…
— Ну й що, як молода… І не така вже й зелена… Сімнадцять виповнилося перед Паскою… Ще рік-два, і старою дівкою називатимуть… Панасе, ти ще чоловік ого-го! Прояви солдацький манір.
Отака розмова. Зерна сумніву проросли в зерна надії.
«Може, й справді, — подумав Панас. — Може… Ци я ж гірший у тибе, Боже?..»
Може ж, він ще сім’ю створить. Матиме дітей, братиків чи сестричок для Марка. Бо Асміне… Асміне ж не вернеться, не приїде сюди, а він туди не поїде, в ті далекі гори… Та й чи жива вона… Так думав, так міркував Панас. А через тиждень таки одважився, пригорнув Гафійку. Вона не боронилася, тільки зашарілася, спалахнула, як маковий світ, як огонь у печі. Ще через півмісяця він почув слова, шепіт, у який боявся повірити: «Любий мій!» Наче та, давня Параска, сказала, вимовила, живе, через літа, через моря і ріки прилетіла.
«Ще ж я ни такий і старий», — подумав Панас.
Вирішив — ще пожде трохи, а пусля Покрови, як і годиться, зашле сватів.
…Небо обвалилося у жнива, на початку Спасівки. Якось, коли до брата завітав вранці, торкнула його за рукав Мокринка, донька братова.
— Маю вам щось сказати, дєдьку Панасе.
І очі опустила. Знітилася. Носом аж шморгнула.
— То кажи, — Панас здивовано.
Мокринка, трохи повагавшись, і видала:
— Нидобре вчора про вас Гапка Буцина казала. Ой, недобре, дєдьку Панасе.
— Недобре… Як то?
І за руку схопив:
— Кажи… Ну… Ни тягни кота за хвіст.
Тут Мокринка й повідала, що вчора заговини на піст Сплиннівський[25] молодь відзначала перед першим Спасом[26]. Ну, посиділи, погомоніли, поспівали, бо ж від сьогодні два тижні[27] шануватися тре. Ну, вона якось відійшла до вітру, ну й почула, як Гапка тая з своїм хлопцем говорить.
— Хлопцем? — Панас од почутого сторопів.
— Ну, в неї ж є хлопець, те всі знають, Петро Бендюківський, за річкою живе. Ну, й почула, як він Гапці дорікає, що його покинула, забуває, за солдата старого виходити зібралася. — А Гапка й каже, — стишила голос Тарасова дочка, — «Він зовсім старий, дід, глянь, лисина яка, і як ходить, кашлюкає навіть типерка, літом. Скоро й загнеться, а нє, то помогти мона». Тут Гапочка, знайте, противно так захихотіла. А хазяйство, каже, все мені дістанеться, потерпи рік-два, то й сватів зашлеш. Матимеш багату вдову. І зновика — хі-хі, добре ми з мамою придумали, га? Ну, а він, Петро: «Тож там син є, йому господарка випаде». — «Так він зовсім ще хлоп’як, дитина, — Гапка одказує. — Я єго всиновити можу, а батька ни стане, то і в приют оддати, він же чучмек якийсь, зовсім на нашого ни схожий». — «Ну й то дивись, — Петро каже, — щоб так і було, якщо таке задумала, то я согласний». І стали воне обніматися, а я бочком-бочком назад, в хату, до кумпанії…
— Ти не брешеш? — Панас мовив те затерплим язиком.
— Та хрест святий, — Мокрина ревно перехрестилася. — Та хай мине грім поб’є, коли брешу. Жалько мині стало вас, дєдьку Панасе, того й кажу. То ж заразисько, тая Гапа. Щоб отаке надумати!
— Добре, йди. Дєкую, що сказала, халепу одвела.
Як темна хмара, вернувся Панас до теперішньої свеї доми. Довго сидів на порозі, аж Марчик підійшов і здивовано:
— Чого ви-те такі сумні, тату?
— Нічого, синку, — одказав. — Біда минула, тилько чорним крилом помахала.
Посидів-посидів, гіркоту, мовби перед тим розсолу з гірчицею випив, прогнав. Зайшов до хати, дістав свій солдатський мундир, одягнув. Козацьку шаблю дістав, яку йому на прощаннє баба Настя подарувала — од сина, в бою загиблого, лишилась. Вийшов, у Марка попросив пістоля, якого йому змайстрував ще в тім городі, де служив. Пістоль був із дерева, али залізом оббитий, на справжній схожий, вельми ним тішився Марко.
— Куди ви-те, тату? — стривожився син. — Хіба на війну зібралися?
— У похід, синку. Скоро вернуся.
Отак, при повному параді, в мундирі, з миндалями, з шаблюкою при боці, пістолем, за пояс заткнутим, й продефілював Панас вулицею. Здивовано дивилися люди, котрі стояли на подвір’ях чи з церкви (бо ж Першого Спаса) верталися, віталися, питали, чи не війна, бува? «Нє», — казав Панас. І Гафія з матір’ю вернулися, маківки й квіти посвятили. Побачила Гафія його, здивовано зиркнула, а тоді заусміхалася, руки простягла.
— Смірна! — Панас не гукнув, а ревнув. — За мной, солдатская нівєста.
— Що з тобою, Панасе? — то вже Параска.
— Та він шуткує, — вставив свої п’ять копійок Пилип.
— Нікаких шуток, — Панас грізно. — Об’являю маньоври. Во двор, шагом арш! Ну? Саблей зарублю!
І за шаблюку. Виштовхав переляканих матір і дочку надвір. Пилипові наказав лишатися в хаті, інакше получить кулю. А спробує куди
