Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

листів до мого батька, і важкого життя. Мав тут певну рацію, адже те життя було ненастанною, впертою боротьбою за місце під сонцем, бо його батько, Григорій Васильович, йому маєтків не залишив, а як мазепинець, покинув ще й важку славу. Отож, щоб збагнути деякі дідові дії, маю сказати й пізнати більше й про прадіда. Річ у тім, що ця особа в нашому роді оповита глухою заслоною, яка майже цілком покриває того таємничого нашого предка, відгороджуючи од нащадків. У родинному розписі, що його склав брат Петро Михайлович біля прадідового імені стояло: «Офіційна версія: загинув у війні з булавинцями. Сумнівно. Дивись листа П.Г. № 18. Конфідент І.М.», що можна розшифрувати так: офіційно в родовій пам’яті вважалося, що прадід загинув при усмиренні російського бунтівника Кондратія Булавіна, супроти якого й справді посилалося козацьке військо, як прочитав я про це в «Короткій історії Малоросії». Відшукавши листа № 18, що його написав наш дід невідомій особі (це була копія), я прочитав: «Чого досяг мій батько, палко люблячи батьківщину і поклавши за неї своє добре ім’я та голову, цілком забувши про добробут власної родини? Як конфідента Махіавеля, його таємні діяння пожер час, могила бозна-де, маєтків не залишив, родину покинув напризволяще. Це не шлях для мене, бо хочу жити, здобувши надійне місце під сонцем». Мазепу тут не названо, але на маргінесі рукою Петра Михайловича написано: «Мазепу прозивали Махіавелем», тобто його уподібнювали до знаменитого Ніколи Макіавеллі. Отже, прадід виконував цілком таємні доручення гетьмана Івана Мазепи, а це значить був довіреною йому людиною, в цій службі він і загинув. Оце і все, що збереглося про прадіда в розглянених мною паперах – про нього не згадували, розповідей старших не записували, а їх могло бути й більше. І тут я пошкодував, що посварився з Іваном Михайловичем, адже він, як найстарший серед нас, міг щось тут знати.

Таким чином, дідове життя творилося ніби протиставне до батькового, адже йому доводилося не тільки починати все заново, а й виходити із важкої тіні підозр, бо сучасники його молодості добре відали, ким був його батько, відтак сам дід мав підстави пам’ять про власного батька стирати, що свідомо й чинив. Такі передумови на початку життєвого шляху зумовлювали те, що він ніколи не міг ставитися на перших ролях, і єдиний шлях здобути щось був через дім миргородського полковника, тобто дім його тітки – шлях був безпечний тим, що Данило Апостол, бувши мазепинцем, навряд чи так уже щиро покаявся перед Петром Великим; як гравець, побачив, що програє, отже, й рятував свою родину й маєтки – оце й була головна причина його відступництва від повсталого гетьмана: прадід же, як заїлий патріот своєї землі, ці речі зігнорував, через що й ковтнула його пітьма. І тут я збагнув, чому цікавився дід життям російського царя: хотів пізнати ту силу, яка пожирала його народ, і якій збирався служити, а відтак не повторити батькової помилки, адже той був відверто, вороже наладнований до Росії. Щодо самого повстання Мазепи я знайшов у записках брата цікаве повідомлення: «Плани Махіавеля почалися всупереч історичним свідченням не з 1705 року, а в 1690 році, як свідчать автентичні рескрипти короля Іоанна III Собеського, заадресовані до предка нашого, полковника польських Запорозьких військ». Сповіщення разюче, тим більше, що самих рескриптів польського короля, які напевне були в родинних паперах, я не знайшов, можливо, брат їх десь заховав, і треба було пошукати в домі якогось сховку. Цим я займуся пізніше, але поки що досить цього запису, бо саме через нього тягнеться нитка не тільки до прадіда, а до прапрадіда, що може пояснити, у який спосіб Григорій Васильович опинився на Гетьманщині. Виходило ж, що Мазепа виношував плани відірвання Малоросії від Великоросії ще на початку свого гетьманування і був зв’язаний таємними нитками з моїм прапрадідом, син якого в цих таємних стосунках міг бути натуральним і вірним посланцем.

Це відкриття схвилювало мене, я збуджено ходив покоєм і уявляв, як ховано пробирається мій прадід із Правобережжя на Лівобережжя, можливо, перевдягшись в одежу купця, чи ченця, чи мандрівного школяра, як таємно зустрічається із гетьманом, передаючи йому королівські листи. За логікою фактів ці листи мали бути знищені, але вони знищені чомусь не були, а опинилися в нашому родинному архіві, саме в тій родині, яка пильно стирала в собі пам’ять про свого предка-мазепинця, отже потрапили до рук діда. Батько такими речами не цікавився і міг про них нічого не знати, отож потрапили до рук Петра Михайловича, який волів їх не тримати відкрито, а свою замітку про те, кинуту ніби між іншим, можливо, скеровував до того, котрий займатиметься історією нашого роду, властиво кажучи, мені. Отже, не помилюся, коли скажу, що рід наш до Петра Григоровича, діда нашого, був наладнований супроти Великороси цілком вороже – дідові треба було певних зусиль, щоб стерти те із родової пам’яті і засвідчити свою лояльність до імперії: чи не тому був одним із перших, котрі послали своїх синів на російську службу, відтак учинив їх блудними синами. До речі сказати, син Данила Апостола Петро, як вичитав я із братових записок, був довголітнім заложником батька, жив у Петербурзі та Москві, поки не став полковником і сам, але то було щось інше: Петро Апостол змушений був перебувати на російській службі, а Петро Григорович своїх синів послав туди з умислом, отже вчинив те цілком добровільно. Звернув на себе мою увагу й той маленький факт, що миргородський полковник і прадід мали синів однолітків і обох назвали Петрами, отже обидві родини між собою були дружні, не кажучи вже про шлюб Данила Апостола із сестрою Григорія Васильовича – це також могло ув’язуватись у тодішні політичні ігри, комбінації, а відтак і таємниці. Я не мав достатніх матеріалів, щоб ті ігри та комбінації збагнути, але одне можу судити певне: в родині миргородського полковника, а потім гетьмана, Петро Григорович не був у ролі бідного сироти, а тітка любила небожа як рідного сина. Про це свідчить хоч би те, що Петро Григорович здобув добру освіту і вважався добрим правознавцем у тому часі, принаймні він, коли Апостол став гетьманом, вів при гетьмановій підтримці справу спадкоємства Темницьких на Волині й Поділлі, тобто не маючи ще власних маєтків, хотів повернути колишні родові, що залишилися по гетьману Тетері, з яким вони були споріднені по жіночій лінії – щодо цього в паперах залишилося немало слідів: прохань, звернень і апеляцій, писаних