Тіні зникомі. Сімейна хроніка - Валерій Олександрович Шевчук

цікавився дід цим предметом, важко сказати, адже батько його загинув у змаганні із цим царем. На «Литовському Статуті»[24] давнього польського видання я знайшов написа самого гетьмана Данила Апостола – книгу подаровано дідові; були тут також рукописні збірники пісень та виписок із різних книг. Знаю, що саме дід склав для нашої церкви родинного синодика для поминання померлих – його мені показав був отець Сергій під час ремонтних робіт біля склепу; зберігалися тут численні листи дідові до синів, які він писав із копіями, і відповіді синів; знайшов я листа гетьманші Юліани Василівни Апостолової до чернігівського архієрея у справі дідового одруження і всілякі інші менш важливі записи та цидули. Все це трималося охайно складене, пронумероване і зшите із відповідними заголовками рукою Петра Михайловича. Осібний зшиток складали різні матеріали до малоросійської історії – складений також Петром Михайловичем, – з усього видно, він цим предметом цікавився, більше того, зберігся початок історичного твору, який почав писати Петро, але не закінчив, заголовку той не мав – відклав його, щоб докладно вивчити згодом. Була в домі й чимала бібліотека, яку почав збирати ще наш дід, а довершив його внук, той-таки Петро Михайлович, бо батечко наш книжками не цікавився. Я поклав собі так само докладно вивчити бібліотеку одне через те, що до книг сам прихильний і привіз із собою немалу їх скриню, а друге, мені цікаво було, чим цікавилися і дід мій, і брат, адже недарма кажуть, що книгозбірня – душа її господаря.

Варвара Михайлівна, моя сестра, була дуже невдоволена із цих моїх занять, зауваживши якось, що ліпше б я зайнявся справами господарчими, бо хтозна, чи Петро давав їм лад. З цього я виснував, що брат сестру до господарчих справ, окрім того, що стосувалося дому, не допускав.

– Дивися, Тодосю, – сказала сестра, – щоб і ти не надвередився умом од цих паперів та книжок, як це було з твоїм братом. Як на мене, весь цей непотріб спалила б!

Я з жахом зирнув на неї. Трапилося це ввечері, я сидів при свічках за столом, а вона ввійшла, принісши мені вечірнє молоко із печивом. Стояла із тацею в руках, світло падало на її обличчя, кволо його осяюючи, і я, розвернувшись до неї, вразився: було це не живе лице, а залізна маска: очі її поблискували, як чорні камінці, а вуста твердо підтислися – переді мною стояло живе втілення анальфабетизму, суворого, нетерпимого й рішучого, адже твердо була переконана, що вчення – це пітьма, найбільша мудрість – у запереченні мудрості книжкової, як це в давні віки вкладали людям у голови християнські анахорети.

І я раптом збагнув страшну істину: коли б доля не штовхнула мене повернутися у рідний дім, всі ці папери були б спокійнісінько спалені. А ще збагнув, що тут, в отчому обійсті, я знайшов не одного склепа із тлінними останками предків своїх, а два – другим склепом і були всі ці папери, що я їх розглядав, а один і другий стали музеєм тіней зникомих. Сестра ж Варвара спілкування із тими тінями не потребувала, для неї життя означалося видимим світом, отже речами видимими і справами насущними – все інше, вважала вона, має віддатися вогню, тобто перейти в дим, який спалахне короткочасним багаттям; сам вогонь витворить короткочасне світло, видасть короткочасне тепло і щезне – так, зрештою, вмирає дух. Відтак у мозкові моєму зазвучала фраза, написана хитливим братовим почерком: «Коли людина дбає тільки за себе, вона живе як тварина», – тобто без духу в собі безсмертного. Дух же, подумав я, і є посельцем отаких склепів, а вміст їхній стає їхнім матеріальним образом, а самі подібні склепи – домівкою їхньою. Але цього Варварі розповісти чи пояснити не міг – не збагне вона. Тому й мовив якомога тепліше:

– Помиляєшся, Варваро! Адже сама ставила квіти біля склепу в поминальні дні?

– Так, ставила, – здивовано сказала Варвара.

– Отож, сестро, ці папери, і є квіти нашої пам’яті про тих, що вже не з нами. Ставлячи їх, ми знаємо, що вони зів’януть невдовзі, але чи ж можемо не класти?

– То одне, а це інше, – твердо сказала Варвара, підходячи до столу і ставлячи тацю просто на розкладені папери.

Глава 5

МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ. ПЕТРО ГРИГОРОВИЧ

Саме оця Варварина фраза і штовхнула мене до цього писання. Тобто, коли подумати, насправді склепів не було два, а один, про що свідчить знахідка під подушкою у труні єпископа Йоасафа – він велів свої папери покласти біля мертвого тіла, а інші такого розпорядження не видали. Але фактично папери кожного із них лежать так само під подушкою часу, і вони є духовною чи напівматеріальною частиною їхнього єства. Дивно, що цього не розумів церковний слуга – єпископ, велівши поховати з собою і частку свого духовного єства – папери, очевидячки бажав, щоб і вони мали ту ж долю, що й його єство фізичне. Але так чи інакше, папери із тими марними останками, що лишилися догнивати у склепі, мають між собою безпосереднє злиття. Отож і мушу учинити поміж цими первнями таке натуральне з’єднання, яке не матиме печального образу, що сталося з паперами єпископа, дядька мого, – отак і постане, спогадав я, пам’ятник родові, якого можу поставити. З другого боку, не тільки заради цього те чиню, а передусім, щоб пов’язати в собі деякі розірвані нитки, простіше кажучи, бажаю всіх їх, похованих у склепі, зрозуміти, і коли таке здолаю, саме це й можна буде назвати «Поверненням блудного сина», адже блудні вогні навряд чи так остаточно перестали мене манити – я, їдучи сюди, принаймні не зовсім був упевнений, що повертаюсь у батьківський дім назовсім, моє повернення у першій стадії було більше рефлекторне, як усвідомлене та продумане; і ще тепер часом здається, що повернувся назовсім, а часом і ні. Таким чином, можна сказати, що моє писання подобає на оте стріляння брата Петра у блудні вогні, коли він напівпритомний блукав лісами й полями – сподіваюся однак, що з кожним пострілом мені яснішатиме в голові, а безрозсуддя і запаморока вимиватимуться з неї, як дим. Адже є речі, які розумній істоті збагнути конче необхідно, інакше її сумління ніколи не буде чисте; а дбати про це – обов’язок кожної людини, якщо вона хоче вважати себе за Homo sapiens.

У цьому розділі прагну зібрати з паперів те, що стосується діда нашого Петра Григоровича, оті окрушини з його довгого, як він написав в одному із