Долина страху, Артур Конан Дойль
— Хлопці, у місті живе чоловік, котрого настав час приборкати. Маю на увазі Джеймса Стейнджера, редактора «Вісника». Ви читали, що він знову написав про нас? — Мак-Ґінті висмикнув із кишені газету. — Стаття називається «Закон і порядок». Слухайте: «У долині панує кривавий терор. Після перших убивств минуло дванадцять років, і з того часу злочини не припиняються. Те, до чого ми тепер дійшли, викликає жах у всьому цивілізованому світі. Хіба заради цього наша батьківщина приймає до себе іммігрантів? Терор і беззаконня звили собі гніздо в тіні священного зоряного прапора свободи. Імена злочинців відомі, їхня організація діє відкрито. Чи довго ми будемо ще терпіти? Невже нам вічно жити...» Ну, я прочитав достатньо цієї гидоти, — завершив Мак-Ґінті, відкинувши газету. — А тепер питаю, як маємо вчинити з цим мерзотником?
— Смерть йому! — вигукнуло кілька голосів.
— Я проти, — піднявся з крісла Морріс. — Повторюю, брати, наша рука занадто міцно тисне на долину, і настане час, коли люди проти нас об’єднаються. Джеймс Стейнджер — старий. Його поважають у місті й в усій околиці. Якщо його вбити, вся долина збунтується, і нас самих можуть знищити.
— А скажіть, будь ласка, яким чином вони зможуть це зробити? — заперечив Мак-Ґінті. — Руками поліції? Та одна половина правоохоронців отримує у нас платню, а інша — нас боїться. Або, може, за допомогою судів і суддів? Га?
— Існує ще закон Лінча... — додав було Морріс.
У залі загаласували.
— Варто мені захотіти, — сказав Мак-Ґінті, — і я зберу двісті людей, котрі очистять усе місто.
Раптом, посиливши голос і грізно насупивши чорні густі брови, він промовив:
— Дивіться, брате Морріс, я стежу за вами вже не перший день. Вам бракує відваги, і ви намагаєтеся позбавити мужності інших. Кепсько доведеться вам, якщо ваше власне ім’я з’явиться в моїх списках.
Морріс зблід і опустився у крісло. Тремтячою рукою він підняв склянку, але перш ніж озватися, зробив кілька ковтків.
— Даруйте, вельмишановний магістре і всі брати, якщо я бовкнув щось не те. Ви всі знаєте, що я боюся лише, щоб із ложею не сталося чого лихого. Саме цей страх і змусив мене промовити необережні слова. Але ж я більше довіряю вашим думкам, високоповажний магістре, ніж своїм власним! І я обіцяю... обіцяю більше ніколи...
Він знітився. Почувши ці смиренні слова, Мак-Ґінті, мабуть, вдовольнився, у будь-якому разі перестав супитися.
— Дуже добре, брате Морріс. Мені й самому було би сумно, якби нам довелося вас провчити. Поки ж я займаю своє місце, маємо зберігати єдність як у словах, так і в справах. А тепер, хлопці, — продовжив він, — ось що я вам скажу: якщо ми покараємо Стейнджера як годиться, то, можливо, і справді накличемо на себе неприємності. Газетярі тримаються один за одного, і всі часописи в штаті здійняли б галас, закликаючи до поліції та війська. Але провчити його таки треба. Візьмете це на себе, брате Болдвін?
— З радістю, — відповів той.
— Скількох братів візьмете з собою?
— Шістьох. Двоє залишаться чатувати біля дверей. Чи підете ви, Гоєре, ви, Менселе, ви, Сканлене, обоє брати Вілбі...
— Я пообіцяв новому братові, що він також піде, — докинув голова.
Тед поглянув на Мак-Мурдо, і його погляд свідчив, що він нічого не забув і не вибачив.
— Нехай іде, якщо схоче, — похмуро відповів Болдвін. — І чим швидше ми займемося справою, тим краще.
Ложа почала розходитися — гамірно, із захмелілим гомоном. У барі залишалося ще достатньо відвідувачів, і декотрі брати до них приєдналися. Маленький загін, який отримав завдання, відділився й рушив найглухішими вулицями, щоб не привертати до себе уваги. Тріщав сильний мороз, в ясному небі висів молодик. Прибирачі зібралися біля яскраво освітленої будівлі із золотою вивіскою над головним входом «Вісник Вермісси». З будівлі чувся тріскіт друкарської машинки.
— Гей, ви, — гукнув Болдвін Мак-Мурдо, — стійте внизу біля дверей і наглядайте, щоб шлях для відступу був вільний. З вами може залишитися Артур Вілбі. Решта — за мною. Не бійтеся нікого: дюжина свідків підтвердить, що цієї миті ми перебували в Будинку спілки.
Наближалася північ, останні поодинокі перехожі зникли у своїх домівках. Відчинивши двері редакції, Болдвін і його супутники побігли сходами. Мак-Мурдо й Вілбі залишилися внизу. Через півхвилини згори почулися вигуки, прохання про допомогу, тупіт, стукіт звалених меблів. Потім на майданчик вибіг сивочолий чоловік. Але його наздогнали, окуляри нещасного злетіли й дзвінко розбилися біля ніг Джека. Старигань упав, одразу шестеро київ загупали по його спині. Він корчився, стогнав, його довгі худі ноги та руки тремтіли під ударами. Нарешті він затих. Усі, крім Болдвіна, відступили, але той, із обличчям, спотвореним злістю, продовжував бити нещасного по голові. Мак-Мурдо вибіг сходами та вхопив Болдвіна за руку.
— Ви його вб’єте, — сказав він. — Годі!
Болдвін оскаженіло зиркнув на нього та відсмикнув руку.
— Хто ви такий, щоб втручатися? Геть! — він знову здійняв палицю, але Мак-Мурдо вихопив револьвер.
— Ви там обережніше, — сказав він. — Не раджу підіймати на мене руку, інакше справа скінчиться погано. А щодо нього, то хіба магістр не заборонив убивати цього чоловіка?
— Він має рацію, — сказав один зі зграї.
— Втікайте! — закричав знизу Вілбі.
На першому поверсі, у друкарні, здійнявся галас. Кілька робітників і метранпаж вискочили на нижній майданчик. Прибирачі облишили нерухомого стариганя та кинулися вниз. Дехто побіг назад у бар, інші, серед яких був і Мак-Мурдо, знову розсипалися темними вуличками та кружними шляхами подалися додому.
Розділ 4. Долина страху
Наступного ранку Мак-Мурдо передусім згадав про свій вступ у ложу. Воно й не дивно: рука в нього розпухла — запальний процес, дуже боліла голова. Пізно поснідавши, він узявся за лист одному приятелеві. Принесли свіжий «Вісник». Внизу була надрукована замітка під заголовком «Злочин у редакції “Вісника”». Вона коротко повідомляла про вечірній напад і закінчувалася словами: «Справу передали поліції, проте навряд чи можна сподіватися, що розслідування призведе до якихось результатів. Численним друзям Стейнджера повідомляємо, що, хоча його й жорстоко побили, чоловік отримав кілька ушкоджень голови, життя його поза небезпекою».
Мак-Мурдо відклав газету, його рука легко тремтіла. Мабуть, забагато хильнув учора. Він розкурював люльку, коли в двері кімнати постукала й увійшла господиня. Вона передала йому записку, щойно принесену хлопчиком-кур’єром. Мак-Мурдо відразу пошукав підпис, але його не було. Текст був такий: «Маю побалакати з вами, але не у вас удома. Можемо зустрітися біля флагштока на Млиновому пагорбі. Якщо прийдете туди зараз, повідомлю щось важливе і для вас, і для мене».
Мак-Мурдо двічі перечитав ці рядки, але вони нічого не повідомили йому про можливого автора. Поміркувавши, він усе ж вирішив піти на зустріч.
Млиновим пагорбом називали невеликий запущений парк у центрі міста. Улітку там вешталися нероби, взимку ж він був порожній, і було це
