Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Він просидів так до вечора. Йому не було сумно. В пам’яті спливали обличчя. Обличчя й роки. І нарешті те останнє, заклякле обличчя.
О сьомій годині він підвівся. Знав, що, виходячи з саду, в який уже закрадався сутінок, він залишає останній мирний куточок. Зразу на вулиці він купив екстрений випуск газети. Війна вже була оголошена.
Він трохи посидів у бістро, де не було радіо. Потім подався до клініки. його зустрів Вебер.
— Ви не могли б зробити ще один кесарів розтин? Жінку щойно привезли.
— Звичайно, зроблю.
Він пішов переодягтися. В коридорі йому трапилась Ежені. Побачивши його, вона дуже здивувалась.
— Ви не сподівалися, що я ще прийду? — спитав він.
— Не сподівалася, — мовила Ежені і якось чудно подивилася на нього. Тоді швидко пішла далі.
Для Равіка кесарів розтин був простою операцією. Він працював майже машинально. Кілька разів він відчував на собі погляд Ежені й не міг зрозуміти, що з нею сталося.
Дитина закричала. Її обмили. Равік дивився на червоне скривлене личко й на крихітні пальчики. На світ ми приходимо не з усмішкою на вустах, подумав він і передав дитину санітарці. То був хлопчик.
— Хтозна, для якої війни він народжений! — сказав Равік і заходився мити руки.
Біля другого вмивальника мив руки Вебер.
— Якщо вас справді ув’язнять, Равіку, негайно повідомте мене, де ви.
— Навіщо вам зайвий клопіт, Вебере? Тепер із такими, як я, краще не знатися.
— Чому? Тому, що ви німець? Але ж ви втікач.
Равік сумно всміхнувся.
— Хіба ви не знаєте, що ми, втікачі, скрізь чужа кістка? На батьківщині нас вважають зрадниками, а за кордоном — чужоземними підданцями.
— Мені байдуже. Я хочу, щоб ви якнайшвидше вибралися звідти. Можете послатися на мене.
— Добре. — Равік знав, що не скористається його пропозицією. — Для лікаря скрізь знайдеться робота. — Він витер руки. — Ви не зробили б мені одну послугу? Не подбали б про похорон Джоан Маду? Боюся, що сам я вже не встигну.
— Звичайно, подбаю. Може, ще щось треба владнати? Зв’язатися зі спадкоємцями абощо?
— Нехай про це думає поліція. Я не знаю, чи в неї є якісь спадкоємці. Та це й байдуже. — Він одягся. — Прощавайте, Вебере. З вами було добре працювати.
— Прощавайте, Равіку. Вам ще належить гонорар за кесарів розтин.
— Порахуйте ті гроші за похорон. Це й так буде замало. Я вам додам.
— І не думайте, Равіку. Де б ви хотіли її поховати?
— Не знаю. На котромусь кладовищі. Я запишу вам її прізвище й адресу.
Равік записав усе на клінічному бланку. Вебер поклав аркушик під кришталеве прес-папьє зі срібного ручкою у формі вівці.
— Гаразд, Равіку. Певне, за кілька днів і мене тут не буде. Без вас ми навряд чи робитимем стільки операцій.
Вебер провів Равіка надвір.
— Прощавайте, Ежені, — сказав Равік.
— Прощавайте, пане Равіку. — Вона глянула на нього. — Ви їдете до готелю?
— Так. А що?
— О, нічого. Мені здалося…
Надворі було темно. Перед готелем стояла вантажна машина.
— Равіку, — почувся голос Морозова з під’їзду поближнього будинку.
— Це ти, Борисе? — Равік зупинився.
— У готелі поліція.
— Так я й думав.
— Ось тут у мене посвідчення особи Івана Клуге. Я тобі вже казав, він помер. Воно ще дійсне півтора року; Ходімо в «Шехерезаду» й поміняємо фотографію. Ти знайдеш собі інший готель і будеш російським емігрантом.
Равік похитав головою.
— Надто ризиковано, Борисе. У війну небезпечно користуватися підробленими паперами. Вже краще їх не мати.
— Що ж ти думаєш робити?
— Піду в готель.
— Ти добре все зважив, Равіку? — спитав Морозов.
— Так, добре.
— Біда! Хтозна, куди вони тебе запроторять!
— Принаймні не видадуть Німеччині. Цього вже можна не боятися. І не вишлють до Швейцарії. — Равік усміхнувся. — Вперше за сім років поліція не захоче нікому віддати нас. Треба було аж війни, щоб до цього дійшло.
— Кажуть, у Лоншані обладнують концентраційний табір. — Морозов посмикав себе за бороду. — Отже, ти втік з німецького концтабору, щоб опинитися у французькому.
— Може, вони нас швидко випустять.
Морозов нічого не сказав.
— Борисе, не турбуйся про мене. На війні лікарі завжди потрібні.
— Яким ти прізвищем назвешся, коли тебе арештують?
— Своїм власним. Я його називав тут тільки один раз п’ять років тому. — Равік хвилину помовчав. Потім сказав: — Борисе, Джоан померла. Її застрілив один тип. Вона лежить у клініці Вебера. Треба її поховати. Вебер обіцяв мені, але я не певен, чи він устигне, поки його мобілізують. Ти подбаєш про це? Не питай мене ні про що, скажи «так», і годі.
— Так, — відповів Морозов.
— Добре. Бувай здоров, Борисе. Візьми собі з моїх речей те, що тобі може пригодитися. І перебирайся в мою кімнату. Ти завжди мріяв про ванну. Я вже піду… Бувай.
— Паскудні справи, — сказав Морозов.
— Нічого. Зустрінемося після війни у «Фуке».
— З котрого боку? Від Єлісейських полів чи від авеню Ґеорґа П’ятого?
— Від авеню Ґеорґа П’ятого. Ми з тобою дурні. Двоє шмаркатих дурнів, 'що корчать із себе героїв. Бувай, Борисе.
— Паскудні справи, — знов сказав Морозов. — Навіть попрощатись як слід і то соромимось. Іди сюди, дуриле.
Він поцілував Равіка спершу в одну, потім у другу щоку. Равік відчув його колючу бороду й запах тютюну. Не дуже приємне відчуття. Він рушив до готелю.
Емігранти зібралися в «катакомбі». Як перші християни, подумав Равік. Перші європейці. Службовець у цивільному сидів біля письмового столу під миршавою пальмою і заповняв особисті картки. Двоє поліцаїв охороняли двері, якими ніхто не мав наміру тікати.
— Паспорт є? — спитав службовець Равіка.
— Немає.
— А якісь інші папери?
— Немає.
— Ви тут мешкали нелегально?
— Так.
— Чому?
— Утік з Німеччини. Не мав де взяти паперів.
— Ваше прізвище?
— Фрезенбург.
— Ім’я?
— Людвіг.
— Єврей?
— Ні.
— Фах?
— Лікар.
Службовець записав.
— Лікар? — перепитав він, підносячи до очей якийсь папірець. — А ви не знаєте тут лікаря на прізвище Равік?
— Не знаю.
— Він має тут мешкати. Нас повідомили. — Равік глянув на нього. Ежені, подумав він. Недарма вона питала, чи він іде до готелю, й недарма так здивувалася, коли ще побачила його на волі.
— Я ж вам казала, що з таким прізвищем тут нікого немає, — мовила господиня, що стояла біля дверей до кухні.
— А ви мовчіть, — невдоволено буркнув службовець. — Вас і так оштрафують за те, що ці люди жили тут без відома поліції.
— Цим я тільки пишаюся, —