Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс
— Годі вже про цю бідолашку. Читай нижче.
— Окей... Де саме?
— Там, де ти розповідаєш про «точку». Здається, у другій частині. Адже це там про вбивство номер два? Друга частина в тебе більш-менш правдива. Ти хоча б не корчив із себе розумника, не хизувався гарними слівцями. Переходь ближче до вбивства під номером три.
— A-а... ну... е-е... секундочку.
— Ти що, власної розповіді не знаєш?
Він на мить стискає мені шию.
— Окей, окей. То звідки?
— Де про «точку».
— Дякую. «Є Бушвік, помітний на рівні вулиці, на рівні крека, але все це зникає, варто лише підняти голову 3 усім своїм наркодилерством, зв’язками, вуличною проституцією, шахраями, наркотою, сутенерством та реперством, Бушвік усе ще лишався одним з тих рідкісних місць у Нью-Йорку, де згори на тебе дивиться Золочене століття[576]. Занепалі твідівські[577] маєтки м’ясників-мільйонерів з вишуканими колонами і важкими фасадами, скопійованими з європейських палаців та облицьовані імпортною цеглою та ліпниною. Залишки кухонних вікон і зовнішніх пожежних драбин, кухонних ліфтів і потаємних ходів усередині. Бушвік наче був збудований та заповіданий від баронів-розбійників[578] майбутнім баронам креку.
Цегляна будівля з червоної цегли на розі Ґейтсу та Сентралу, в якій була влаштована крек-точка, все ще зберігала свою претензійність та величавість. Сходи з двох боків вели до двох вхідних арок, а між ними розміщувалася третя, широкі вікна над якою відкривали погляду те, що колись було просторою вітальнею. Обидва входи все ще виділялися зеленою фарбою. Решта ж будинку скидалася на декорацію фільму жахів: там, де раніше милували око „французькі“ вікна, зяяли провалля; дірки забиті фанерою, закладені стосами газет; інші вікна забиті навхрест прогнилими від негоди дошками; весь перший поверх обквацяний графіті; бродячі пси риються в кучугурах сміття. До 1984 року верхній поверх став таким небезпечним, що якийсь наркоман, провалившись крізь дерев’яну підлогу напоровся на цвях. Він стік кров’ю і провисів там мертвим тиждень, поки хтось не викликав поліцію...»
— Боже ти мій, білий хлопе, ближче вже до вбивства, га? Ти не бачиш — Рен-Доґ устиг задрімати?
— І справді, — підтверджує той, драматично позіхаючи.
Я читаю:
— «Для наркоманів, які вирішили покінчити зі своєю згубною пристрастю, цілком типово, так би мовити, наостанок повеселитися, тож не дивно, що Моніфа того вечора попрямувала на крек-точку. Але навіть знаючи про це, її друзі все ж вважали, що від завтра вона знов „берегтиме себе“. Для тих, хто вживає крек, притон на розі Ґейтсу та Сентралу був своєрідною Меккою...»
Усі на кухні дружно стогнуть.
— Боже ти мій, білий хлопе, ти реально так написав? — запитує Юбі.
— Написав що?
— Ну, це. Ти що, порівняв одне з найсвятіших місць на землі з наркопритоном? Можливо, оцей ось уривок треба прибити цвяхами до твоїх грудей і поставити тебе біля «Нації ісламу»[579].
— Та я не хотів...
— Та ти не думав. За таке варто пустити тобі кулю в лоба. Довбаний дурень. Така безвідповідальність...
— Я не думав, що якийсь наркодилер роздує з цього таку драму...
Він вибиває з-під мене табурет, і я падаю.
— Вставай.
Я намагаюся піднятися, але живіт знову розривається від болю, і я завалююся на бік. Не можу навіть дихнути. Юбі роздратовано дивиться на мене. Я знову підводжуся — на коліна, підтягую до себе табурет і сідаю. Одна частина мене сподівається, що на щоці слина, а не сльози, а друга... другій уже байдуже.
— Читай далі. Читай.
— «...Лише за два квартали від дилерів, але все ще на Сентрал-авеню. Ніхто не може підтвердити її зв’язку з Джі-Мані — колишнім місцевим дилером, якого вигнали з його кола за те, що він сам забагато вживав, — але їхнім зв’язком була пристрасть до креку. Джі-Мані — наполовину мексиканець, з густою кучерявою шевелюрою та чарівною усмішкою — за словами братів, перед тим як почав вживати крек, також мав амбіції. Того вечора, приблизно о восьмій, брати бачили, як він з кимось пішов; той „хтось“ скидався на юнака, але це була Моніфа, одягнена в байку з каптуром і мішкуваті джинси — не для того, щоб бути схожою на хлопця, а щоб приховати свій живіт (вигляд вагітної жінки міг змусити замислитися навіть запеклого наркодилера: збувати їй дозу чи ні).
У такому старому маєтку, як на Ґейтс-стриті, багато кімнат, закутків, проходів та коридорів, тому тут можна було і складувати крек, і продавати його, курити, ширятися, і навіть розплачуватися за нього тілом — усе під одним дахом. Джі-Мані зафрахтував спальню на другому поверсі біля сходів — єдину, де збереглося ліжко, — а Моніфа, насунувши на голову каптур, купила на вулиці крек. Колотися вона вважала за краще наодинці, але курила зазвичай разом із Джі-Мані. Усамітнившись у кімнаті другого поверху, вони й гадки не мали, що там, унизу, вже розгорілося пекло. На крек-точку увірвалася банда, пов’язана з наркодільцями, які контролювали більшість вулиць Бушвіку, і почала вбивати всіх підряд. Уже упав без духу проповідник Боб, який готував суміші на кухні (точніше, на тому, що від неї лишилося), а за мить не стало й Містера Сі. Наркомани на першому поверсі були в паніці: з одного боку, треба рятуватися, а з іншого-як же кинути свої люльки, шприци та ампули? Як їх потім знайдеш у темряві? На другому поверсі в кінці коридору з вікна вистрибнула жінка, зламавши обидві ноги. Зовні прямо під їхніми дверима впав ще один чоловік з двома кулями в грудях з „Ґлока“ і ще одного напівавтомата. Банда вибила двері, і Моніфа отримала кулю в голову; силою пострілу її відкинуло на ліжко, а її вагітний живіт випнувся над матрацом мертвим горбиком. Джі-Мані, ще не зрозумівши, що відбувається, підхопив її люльку і в цей момент дістав кулю й сам.
Банда на цьому не зупинилася і вбивства тривали. Ці люди називали себе „Шторм-групою“; поліційні протоколи показують, що саме вона орудувала на тій крек-точці. Можливо, масове вбивство було своєрідним застереженням. Хоча один
