Вождь червоношкірих: Оповідання - О. Генрі
— А вона, — каже дядечко Емслі, — поїхала покататися з Джексоном Птахом, вівчарем із балки Шолудивого Віслюка.
Я проковтнув персикову кістку й дві сливових. Мабуть, хтось тримав прилавок за вуздечку, коли я злазив. А потім я вийшов і попрямував навмання, доки не вперся в мескит, де був прив'язаний мій чалий.
— Вона поїхала кататися, — прошепотів я у вухо своїй конячині, — з Птахсоном Джеком, Шолудивим Віслюком із Вівчарської балки, чи розумієш ти це, мій друже з копитами?
Мій чалий заплакав по-своєму. Це був ковбойський кінь, і він не любив вівчарів.
Я повернувся й перепитав дядечка Емслі: «Так ти кажеш — із вівчарем».
— Я сказав — із вівчарем, — повторив дядечко Емслі. — Ти, гадаю, чув про Джексона Птаха? У нього вісім ділянок пасовища і чотири тисячі голів мериносів[96] на південь від північного полюса.
Я вийшов, сів на землю в тіні крамниці й прихилився до кактуса. Безтямними руками я сипав за халяви пісок і промовляв монологи на адресу пташечки із породи Джексонів.
За все своє життя я не покалічив жодного вівчаря і не вважав це за необхідне. Якось я зустрів був одного, він їхав верхи і читав латинську граматику, — так я його й пальцем не зачепив. Вівчарі ніколи занадто не дратували мене, чого не скажеш про інших ковбоїв. Нащо воно мені треба — нівечити й калічити плюгавців, які їдять за столом, носять штиблети[97] і говорять із тобою на всякі теми. Пройдеш, бувало, повз нього і подивишся, як на кролика, ще скажеш щось приємне і погомониш про погоду, але, звичайно, ніяких випивок не було. Взагалі я не вважав за потрібне мати з ними справи. Тож ото через те, що я давав їм дихати зі своєї доброти, один такий і роз'їжджає нині з міс Віллелою Лірайт.
За годину до заходу вони повернулися й зупинилися біля воріт дядечка Емслі. Овеча душа допомогла міс Віллелі зійти, і деякий час вони простовбичили, перекидаючись грайливими й хитромудрими фразами. А потім окрилений Джексон залітає в сідло, ледь піднімає капелюха-каструльку й трюхикає в напрямку до свого баранячого ранчо. На той час я вже витрусив пісок із чобіт і відчепився від кактуса. Птах не відлетів і півмилі від Пімієнти, коли я наздогнав його на моєму чалому.
Я назвав цього вівчаря червонооким, але це неправда. Його зоровий пристрій був досить сіреньким, але вії були червоні, а волосся руде, тому він і здавався червонооким. Вівчар? Який там у біса вівчар, у кращому випадку ягнятник, козопас якийсь, із жовтою хусткою довкола шиї та в черевиках із бантиками.
— Привіт! — сказав я йому. — Ви зараз їдете з вершником, якого називають Джедсон Вірна Смерть за прийоми його стрільби. Коли я хочу представитися незнайомцеві, я завжди представляюсь йому до пострілу, оскільки терпіти не можу тиснути руку небіжчикові.
— Ось як! — говорить він украй спокійно. — Радий знайомству з вами, містере Джедсоне. Я Джексон Птах із ранчо Шолудивого Віслюка.
Саме тієї миті одне моє око побачило куріпку, яка скакала по пагорбу з молодим тарантулом у дзьобі, а другим оком я побачив сокола, що сидів на сухому сучку в'яза. Я прибив їх для більшої вагомості слів одне за одним зі своєї сорокап'ятикаліберної рушниці.
— Дві з трьох, — кажу я, — птахи, маю вам заявити, так і сідають на мої кулі.
— Добра стрільба, — мовить вівчар, не змигнувши оком. — Скажіть, а вам не траплялося промахнутися на третьому пострілі? Гарний дощик випав на тому тижні, містере Джедсоне, тепер трава так і піде.
— Чижик, — кажу я, під'їжджаючи поближче до його фасонної конячини, — ваші батьки у захваті нарекли вас іменем Джексон, але ви, без сумніву, виродилися на цвірінькувату пташку. Киньмо ці зайві аналізи дощику й стихій і поговорімо про те, що не входить до словника папуг. У вас з'явилася кепська звичка кататися з молодими дівчатами з Пімієнти. Я знавав пташок, — кажу, — яких підсмажували за дрібніші прогріхи. Міс Віллела, — веду я, — зовсім не потребує гнізда, звитого з овечої шерсті пташиною з породи Джексонів. Отже, або ви кидаєте ці вибрики, або ж наткнетеся в галопі на моє прізвисько «Вірна Смерть», у якому два слова й указівка щонайменше на одну похоронну процесію!
Джексон Птах ледь почервонів, а потім засміявся.
— О містере Джедсоне, — відповідає він, — ви помиляєтеся. Я заїжджав кілька разів до міс Лірайт, але зовсім не з тією метою, про яку думаєте ви. Мій об'єкт суто гастрономічного[98] гатунку.
Я потягнувся по револьвер.
— Кожен вовк, — кажу я, — який посміє нешанобливо…
— Зачекайте хвилинку, — цвірінькає ця пташка, — дозвольте пояснити. Навіщо мені дружина? Глянули б ви на моє ранчо. Я сам собі готую й латаю. Їжа — ось моє єдине задоволення, яке я маю від вирощування овець. Містере Джедсоне, ви смакували коли-небудь млинці, які випікає міс Лірайт?
— Я? Ні, — відповідаю, — я й не знав, що вона займається кулінарними маніпуляціями.
— Це ж золотаві сузір'я, — говорить він, — підрум'янені на амброзійному[99] вогні Епікура[100]. Я б віддав два роки свого життя за рецепт приготування цих млинців. Ось навіщо я їздив до міс Лірайт, — провадив Джексон Птах, — але мені не вдалося вивідати його. Це старовинний рецепт, він оберігається сім'єю ось уже як сімдесят п'ять років. Він передається з покоління в покоління, і чужим його не відкривають. Якби я міг дістати цього рецепта, я пік би сам собі млинці на ранчо й був би щасливою людиною, — так говорив Птах.
— Ви впевнені, — питаю я в нього, — що ви ганяєтеся не за рукою, яка місить млинці?
— Упевнений, — відповідає Джексон. — Міс Лірайт надзвичайно чарівна дівчина, але, повторюю, мої наміри не виходять за межі гастро… — тут він побачив, що моя рука сковзнула до кобури, і змінив фразу: — За межі бажання дістати цього рецепта, — завершив він.
— Не такий ви вже й поганець, — кажу я, намагаючись бути ввічливим. — Я надумав було зробити ваших овець сиротами, але цього разу дозволю вам летіти далі. Але пам'ятайте: чіпляйтеся до млинців, та міцніше, як середній млинець до всієї гірки, і не намагайтеся змішувати підливку з почуттями, а то у вас на ранчо будуть співи, але ви їх не почуєте.
— Щоб вас переконати у моїй щирості, — каже вівчар, — я проситиму вас про допомогу. Міс Лірайт і ви кращі друзі, і, можливо, вона
