Печатка янгола, Ненсі Х'юстон

Якраз посеред єднання починає плакати Еміль. Не пищати, як того разу, а саме плакати. Йому лише три місяці, його оченята вже вміють виділяти справжні сльози. Схлип за схлипом — личко червоніє, стає багряним. Там, за завісою, його оголена мати мліє від грубих рук майстра, під його дужим тілом, від повільних ударів його прутня. Вона вигинається аркою і опадає. І плаче теж. Залізши на коханця, вона стікає сльозами і потом. На нього падають солоні краплини, які вона злизує з його щік. Андраш їй на вушко угорською шепоче короткі гортанні слова, яких вона не розуміє, але від яких паморочиться в голові. А дитя волає від безсилої люті.

І чоловік, не здатний її запліднити, чоловік, який витрачає сім’я на стерильну істоту, чоловік, якого вона кохає і завжди кохатиме, чоловік, вага і сила якого на ній і в ній доводять її майже до сказу, нарешті пірнає, голосно зойкнувши, і ще раз; і Заффі вже не рахує сплесків, які накривають її з головою.

Першим підводиться він. Саме Андраш іде до дитини, яка задихається від ридань, повертається і кладе дитя поміж ними на ліжку. Еміль, упізнавши материн запах і обернувшись до неї, заспокоюється миттєво.

— Поглянь, — каже Андраш, — як він любить свою матусю.

Заффі кладе руку на голівку дитини. Її долоня лягає на м’яку падину черепа. Вона накручує на пальці чорні кучері, напрочуд подібні до кучерів Рафаеля. Від слів, які щойно мовив Андраш, у неї стискається все всередині.

— Ти прекрасний, — бурмоче вона Андрашові.

— Ні! — відказує він. — Прекрасна ти!

Квітень переростає у травень. Заффі ніби витає у хмаринці кохання, а її син тим часом користається цим: коли вона торкається його тіла, щоби одягати, мити і годувати, її жести стають уважнішими й турботливішими, ніж раніше. Маленький нарешті відчуває до неї довіру.

А Рафаель, проїздом у Парижі, лиш тішиться.

Їхні нічні стосунки не зазнали змін — в обіймах чоловіка Заффі, як і раніше, пасивна — та Рафаель каже собі, мовляв, не варто вимагати неможливого. Цей шлюб і так вартий кількох інших! Мартен і Мішель, приміром, повсякчас гризуться з приводу грошей... А погляньте-но на моїх дружину й синочка — вони ж аж сяють від щастя!

Заффі дійсно щаслива. На ринку вона купляє горшки, щоби прикрасити вікна вітальні, та герань різних кольорів. Цієї миті (Еміль сидить поруч із нею на килимі, обкладений оксамитовими подушечками) вона стоїть, опершись голими ліктями об підвіконня, і тихо-мирно обриває мертві листочки. Відчуває на обличчі свіжий подув весняного вітерцю. Вдихає аромат щойно висаджених квітів. Чітко усвідомлює свої дії і рухи — бачить білу дугу, яку описують її руки, відчуває долонями шерехате листя... хіба не це зветься щастям? Якщо існує інше визначення, то мені воно невідоме. Її голова вже не темна шафа, де зачинені жахіття минулих років і де ми досі жили; вона раптом перетворилася на цілком обжиту місцину. Заффі може тепер милуватися теперішнім, адже кожна його секунда веде її неминуче до нової зустрічі з Андрашем. І якщо вона все ще страждає від безсоння, то бувають у неї й періоди мирного сну.

Прокинувшись уранці 29 травня — сьогодні де Ґолль офіційно заступає на посаду, — Заффі з подивом констатує відсутність світла. Французька Електрика знову страйкує! Неможливо запалити пальник, щоби стерилізувати пляшечки для Еміля. Що ж, хай так... Її сину вже чотири місяці, трохи холодного молока йому навряд чи зашкодить.

Вона почувається жвавою і веселою, адже Рафаель в Англії, а завтра неділя, тож вони з Емілем підуть до Андраша.

— Правда ж, синочку? Правда, Емільчику мій? Ми підемо до нього, еге ж?

Андраш приготував їм сюрприз: торбинку з ременями його власного виробництва, яка дасть Заффі змогу носити Еміля на грудях.

— Але навіщо?

— Так треба! Сьогодні в нас подорож!

І він показує їй у кутку подвір’я біля громадських убиральнь ровер-тандем, щойно виміняний у тандитника в одинадцятому окрузі. Справжній раритет, залізо і чорна шкіра. Диво-машина!

— Андраше!

Він сідає попереду, Заффі з дитиною вмощується позаду... і вони рушають. Збентежений незвичною близькістю до тіла матері і заколисаний погойдуванням велосипеда, Еміль куняє.

— Куди ми?

— На барахолку!

Андраш обожнює тинятися ринком під відкритим небом на площі Кліньянкур; тут він часто знаходить потрібні деталі. Проте сьогодні довго їхати не доводиться: на бульварі Барбес, на півшляху до площі Кліньянкур, шлях перекривають поліціянти на мотоциклах. Оточено цілий квартал, вулиці безлюдні, атмосфера напружена, мовби свинцева.

Андраш, спустивши одну ногу на землю, роззирається й супиться. Заффі помічає, як рухаються його щелепи — він скрегоче зубами.

— Що таке?..

Їй не вдається навіть сформулювати запитання. Від самого вигляду людей у військових одностроях вона кам’яніє.

— Як це «що таке»? — роздратовано перепитує Андраш. — Алжир. Ти газет не читаєш?

Заффі німує.

— Ти не в курсі? — наполягає Андраш. — Заффі, війна!

— Ні...

Слово мимоволі зривається з її вуст. Це сильніше за неї. Війна? Ні!

— Заффі... Ти живеш у країні, яка воює. Франція витрачає сто мільярдів франків на рік на війну в Алжирі.Ти хоч знаєш, де це — Алжир?!

Андраш майже переходить на крик. Еміль підстрибує вві сні і міцніше чіпляється за матір. Заффі, пополотнівши, обіймає синочка і опускає очі.

— Війна завершилася, — ледь чутно каже вона.

— Війна не завершилася! — кричить Андраш. — У 1940–1941 роках Франція дозволяла Німеччині взувати себе, тож французам стало соромно, і 1946-го вони розпочали війну в Індокитаї. У 1954-му Франція програла, її взули в’єтнамці, французи знову відчули сором і вже за три місяці розпочали війну в Алжирі. Хіба ти не чула про це?

Заффі, похнюпивши голову, гойдає синочка й мовчить.

Ця тиша між ними стає нестерпною. Аби покласти їй край, Андраш, відвернувшись, запалює цигарку. Розвертає тандем. Зітхає, випускаючи дим і лють, та тисне на педалі в напрямку кварталу Маре.

Їхня перша вилазка — і перша невдача.

Ціле літо вони не користувалися тандемом. Французи й алжирці різали і калічили одне одного, билися на смерть, засовували ворогові геніталії в горлянку. Бомби вибухали в різних кварталах міста. Палали комісаріати.

Столиця, розлючена нівеченням свого прекрасного стану, у відповідь кинула правоохоронців усіх можливих підрозділів. Алжирців (і тих, хто, на біду, скидався на них) перевіряли з приводу і без привода, ображали, затримували за найменшої нагоди, били, штовхали, ганяли, лупцювали, зганяли сотнями до гімназії на вулиці Жапі чи