Так, але… - Тарас Прохасько

ще одна обставина — офіційні плани на майбутнє, розрекламований образ світлого майбутнього, специфічний культ прогресу. Тому нам часто здавалося, що хай краще ті часи, які нам припали, якнайдовше не минають, ніж ми маємо дожити до такого майбутнього. Нам здавалося, що призначенням нашого покоління є стримування прогресу, ми розуміли, що здатні хіба що зберегти щось, що перегукувалося з історіями із минулого. Щоби тим, хто прийде за нами, залишилося хоч щось не до кінця здеґрадоване. Принаймні на рівні конкретного життя: якийсь ліс, якась ріка, якась стара архітектура, якісь слова, якісь історії з минулого.

А потім стався великий вибух, коли здавалося, що майбутнє може бути не таким печальним, як нам здавалося. І дуже правдоподібно, що прогрес може бути інакшим, радісним, що тяжкі часи мають шанс закінчитися навічно. Це було не так давно, якихось тридцять років тому.

Ми бачили зміни довкола, ми мінялися і самі робили зміни. Це була справжня молодість. Прекрасна і найкраща. Не так давно, якихось тридцять років тому.

Минуло не так багато часу, якихось тридцять років. Ще не старість, але надійна зрілість. Для мого покоління все стало на свої місця. Повернення себто до дитинства. Довкола все не надто добре. Тобто не надто добре у ширшому довкола. Дуже добре у найвужчому колі довкола. А в ширших — брехня, крутійство, жадоба, фальшивість, байдужість, бажання мати будь-яким способом, зневіра, безпомічність, насильство, небезпеки і вороги. Все, що ми любимо, опинилося під загрозою.

Отож, місія виконана: нам таки вдалося зупинити прогрес. Принаймні той, якого ми так не хотіли. Часи не змінилися настільки, щоби було страшно від того, що не впізнаєш світу, в якому народився. І знову єдиним порятунком стають історії з минулого. Про часи, про проминання, про гідність, людяність і святість.

Та все ж від стоїцизму до оптимізму стало набагато ближче. Бо тепер наше покоління дожило до часів, коли прожиті нами самими історії маємо кому розповідати так, як і інші історії з минулого. Про часи, про вияви гідності, людяності, святості у всі ті наші часи. Комусь колись вони стануть єдиним порятунком.

Така фортуна

У дитинстві мені подобалося, як мій тато вживав слова «не пощастило». Він використовував їх як визначення, як висновок, як підсумок, коли дізнавався, що з кимось сталося щось недобре. Коли, наприклад, хтось гинув. Тато дуже вірив у те, що від кожної людини залежить те, як вона живе, як їй ведеться. Він вважав, що тільки правильні вчинки ведуть до більш-менш щасливого життя, і ці вчинки у повному твоєму розпорядженні. Тобто все у твоїх руках. Однак фактор «пощастило — не пощастило» був у його теорії життя не менш важливим від власної відповідальності. Але мені подобалося, що тато сприймав його дуже спокійно, розуміючи, наскільки несподіваною і неконтрольованою може бути кожна ситуація, незалежно від того, скільки вона триває — секунду, хвилини, роки чи цілі покоління.

Вперше він зрозумів, що йому пощастило, у дитячому концентраційному таборі. Коли вийшов із нього живим. Відповідно не пощастило тим кільком десяткам інших дітей, які повмирали поруч від різних інфекційних хвороб. А потім — на висланні у Читі — цього розуміння більшало. Перейшовши через підліткові вуличні банди, він зблизька бачив, як не щастило тим, хто загинув від ножа, або тим, хто сам не мав іншого виходу, як когось зарізати. Потім він став борцем і вже у лагідних умовах навчився спокійно виходити на кожен поєдинок. Знаючи, що ти зробив для того, аби перемогти, знати, що у кожному поєдинку двох підготовлених, вправних і мислячих, однаково налаштованих на перемогу борців завжди мусить бути той хтось, кому не пощастить. А потім тато серйозно займався автомобільним спортом, що ще більше посилило його віру у пропорційність дії залежних і незалежних від тебе чинників. Уже пізніше, без ніякого спорту, виїжджаючи в дорогу, він завжди пам’ятав про те, що навіть найкращому водієві, обережному, з досвідом і реакцією, у будь-який момент може зустрітися дуже неправильний водій, і тоді не пощастить і їм обом, і тим, хто опиниться там, де не слід було опинятися. Хоч те, де не слід було опинятися, стає таким, де не слід було опинятися, вже тоді, коли ти там опинився. Врешті татові дійсно не пощастило — у нього виявився рак, який не залежить від здорового чи нездорового способу життя, від правильних чи неправильних вчинків. Йому серйозно не пощастило, бо не вдалося стати старим і пожити так, як він собі вимріяв і зробив усе залежне від нього, щоби підготувати місце для такого життя.

А у мене в дитинстві було інакше. Не знаю, звідки то взялося, бо мені про це прямо ніхто не говорив, але в дитинстві я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем. Мабуть, це виглядає смішно і наївно, але я справді багато років вважав, що це є незаперечним, нездоланним, непорушним щастям. Настільки об’ємним, що вже нічого по-справжньому поганого не може статися. Щось таке, як народитися без вроджених вад і спадкових хвороб. Я дивився на світ довкола і думав собі, як могло не пощастити, якби народитися не українцем, як безрадісно можна було прожити без цієї землі, без цієї мови, без цієї історії і без цієї приреченості на українську долю. Як виглядає пекло, я побачив у підлітковому віці, коли щось таке сталося у моїй голові, що я майже два тижні думав по-російськи. Я розумів, що вар’юю, що це кінець, що мені не пощастило. А через два тижні — коли забурення минуло — я на собі пережив воскресіння.

Потім я дізнався про свого рідного діда, татового тата, який не був українцем. І зрозумів, що у моїй особистій історії був закладений дуже вагомий шанс також стати не українцем. А пощастило мені саме тому, що не пощастило йому.

Дідо походив із химерної території, і його життя було химерним. Він народився і виріс на Заольжі, у Тешинській Сілезії. Тепер я можу помилятися, але здається, що через це саме національна проблема стала головною його проблемою. У тешинців усе було добре аж до кінця