Так, але… - Тарас Прохасько

А більше нічого не треба. Вся формула щастя закодована у тому куплеті, який так промовисто співає «Гич Оркестра»: пий до мене, говори до мене, кажи мені вірно, як ти любиш мене… Все, більше потреб нема.

А як говорити? Якими словами? Якою з мов? Якою знаковою системою? Як у своїй світовій самотності подати сигнал ще одній не меншій: пий до мене, говори до мене… бо я люблю тебе.

Але слова є такими, що, означуючи щось найліпше, можуть нічого не означати хоча би тому, що промовлене, сказане — друга система — не завжди мусить походити із почуттів і відчуттів. Слова мають свою вагу, свої закони, свою красу, які цілком можуть бути тільки кроною, листям, які не те що не потребують, а й не зауважують свого зв’язку з корінням і стовбуром.

Легко любити того, хто добре, мудро, потрібно, доречно, помічно говорить. Тяжче любити немову.

Мій перший поважніший підлітковий роман був власне таким. Безслівним. Так буває. Так сталося. Коли виникли симпатія й емпатія, то випарувалися слова. Просто не могли нічого одне до одного сказати. І не було ніякого сексу, який — як виявилося значно пізніше — цілком може бути самодостатнім без слів і імен. Але такий секс — зовсім не любов.

А наша любов була німою і невинною. Ми навіть не тулилися, що є таким необхідним для подолання самотності. Щовечора зустрічалися на горбі, під яким була колія і прірва, тобто прірва, а у глибині її колія (тоді ми знали інші слова — шкарп і штрика). На краю горба ріс велетенський каштан. До його найвищої поперечної галузи були примотані два кінці довжелезного металічного тросу. Знизу, над землею, над краєм землі, на тросі кріпилася дощинка. Все це разом було гойданкою (тоді ми знали інше слово — колиска). Якщо добре розгойдатися, то траєкторія вільного польоту, окреслена штрихом дощинки, на яку треба було сідати, досягала кільканадцяти метрів. Половину з них — над прірвою, в глибині якої проїжджали вечірні поїзди з освітленими зсередини вагонами. Через вікна було видно швидкісні сцени із повільного життя пасажирів. Гойданка літала над вагонами і перед вікнами. З іншого боку — на горбі — піднімалася вище найвищих тичок, якими вилася фасоля.

Щовечора вона приходила і сідала на колиску. Я ставав ззаду і трохи збоку. І починався найповніший безслівний діалог. Я штурхав її у спину спочатку так, щоб розколисати. Пізніше, коли вона уже по-справжньому літала, підставляв руку до кістлявої спини під простою сорочкою, з якої розвівався запах її дня, так, щоб рука зустріла, але не спинила, а зустрівши і кільканадцять сантиметрів провівши, завдала м’якого поштовху до нової фази польоту. І все. Більше нічого не було. Такою була наша півторагодинна бесіда. Про пий до мене, говори до мене… лети до мене, лети від мене.

А один із двох моїх найулюбленіших синів нічого не казав аж до трьох років, але при цьому страшенно надавався до любові. А деякі наймудріші автори-монахи не наважувалися і не мали потреби після всього виказаного у трактаті вказувати своє ім’я. Також у певному сенсі були немовами.

Не тільки через свою спеціальність, але й за способом сприйняття світу я є екологом. Якщо пояснювати дуже грубо і поспішно, то це означає, що я знаю, що все пов’язане між собою, що нема жодної лінії окремого життя, яка не була би сформована тисячами і мільйонами факторів впливу на це життя, які виникають із дотичностей до інших живих і неживих істот, чиє життя своєю чергою було сформоване ще іншими доторками. І всі ці фактори не мають терміну давності. Все, що було, є присутнє тут у вигляді того, яким ти тепер є. І послідовність усього, що відбулося, теж має вирішальне значення, бо від кожної ланки послідовності залежить те, як до цієї послідовності включиться наступна ланка.

Мені дуже пощастило з моїми факторами впливу. Вони були такими, що давали великі можливості. Передовсім у сенсі розуміння екології.

Мені пощастило, що частину свого життя я провів недалеко від спеціального медичного закладу. Його називали по-різному: дім вар’ятів, психдиспансер, ще була якась офіційна назва. Але суттю його було те, що там перебували невиліковні психічнохворі жінки, божевільні. Вони були поруч, і я багато всякого бачив з їхнього життя.

Пансіонат був огороджений і мав прохідну, але якість парканів дозволяла тим, хто хотів, виходити за межі закритого закладу. А особливості гірського рельєфу дозволяли навмисно чи ненавмисно бачити життя за огорожами з вищих точок.

Дитяче сприйняття базується на двох речах: діти насторожено ставляться до всього, що не є подібним на те, що вони знають, але діти дуже легко додають те інше, що вони пізнали, до переліку нормальних речей. Тому божевільні жінки, які спочатку викликали страх, дуже скоро стали ще одним відкриттям світу — ще однією можливою формою життя, яка є безпосередньо поруч.

Звичайно, еволюція різних нових відкриттів, уроків і розумінь, дарованих цими жінками, була довгою, бо не все відразу бачиш, не відразу можеш щось із чимось порівняти, не однаковим врешті-решт є той, який дивиться, бачить, порівнює і розуміє.

Ті жінки часто робили таке, що вважалося недопустимим, але переважно вони майже нічим не відрізнялися від жінок різного віку, які жили поза парканом, на волі. З цими жінками теж робили різні речі, які не пасує робити з людьми, але з переважною більшістю вільних чинять саме так, просто не так брутально.

Ті жінки виходили до лісу і на зруб, збираючи ожини й афини. Вони прали своє дивовижне шмаття і сушили його на парканах. Їх обкрадали не божевільні, забираючи якісь такі речі, як коци, білизну, теплу уніформу, харчові пайки, їх брали до роботи на городах, але їм це подобалося.