Цензор снів - Юрій Павлович Винничук
— Шкода, — зітхнув душій.
— У нього на совісті двадцять чотири жертви, — сказав капрал. — То вам не помпка від ровера.
— Перепрошую, двадцять три, — поправив душій. — І я не якась там помпка, а цілий ровер.
— Ну, нічо, нічо, — хитнув головою капрал, — тобі не довго вже лишилося. А це, — показав на мене, — особливий фрукт. Розвалив череп чоловікові своєї коханки. Тесаком до м’яса. Попав рівно посередині, осюди-во, — і він показав на своєму лобі, куди попав тесак.
— Не, — похитала головою жінка. — Такого я ще не чула. Аби чоловік забив коханця — таке буває і не раз. Але щоб навпаки?
— Ну! — пожвавився капрал. — Та ж бачите, до чого то йде? Весь світ стає дибки. Мало того, що помпував його жінку, то ще й уколошкав чоловіка, як якогось бузівка.
— І я вам скажу, — промовив пан з папіроскою, — що то не так просто. Колись мені довелося кабанчика бити, то я сокирою не попав у центр чола, а він, бач, тесаком! Майстер! Різником працював, що?
— Де там. Пердолений фордансер, — скривився капрал. — А той, — тут він нарешті звернув увагу на Кулюса, — закатрупив пана Мрожка.
— Не хотячи, — поправив Кулюс з ввічливою усмішкою.
— Пана Мрожка! — промовив задумливо старший пан з папіроскою за вухом. — Того, що сидів у нас за багатоженність?
— Ая, того самого. Так що, коли подумати, фацет навіть добру справу зробив би. Бо нема чого такому пройдисвітові кубітам життя псувати. Але дубель-пусто: пан Мрожко нинька ожив після тижневого омертвіння, а наш Кулюс, замість піти за кілька днів до Пана Бога, буде ту цілих три роки байдики бив.
— Що ви кажете! — здивувався старший пан. — Ожив! Яка шкода.
— О, — втрутився Кулюс, — то була така скотиняка, що якби ще десять разів ожив, я б його десять разів добивав. Можна сказати, я хотів зробити послугу для світу.
— Цить, — гримнув капрал. — А пан Мрожко, між іншим, хлоп з головою, університет закінчив.
— Е, тоті університети до добра не доведуть, — сказав старший пан.
— І я так кажу, — погодився капрал. — Воно, бачте, хоч люди й кебетні, але непевні. Доки злочинець на волі, панікують, що його ще не впіймали, а коли він тутечки — здіймають крик, що над ним знущаються. А насправді вся їхня наука гівна варта. Справжня наука починається в нас. Бо хто всі революції робить? — тут його очі на мент зблиснули нервовим вогнем і погасли, а я подумав, що цей блиск у його очах не віщує для мене нічого доброго, бо це не людина, а уламок муру без жодної щілинки, з якої могла б пробитися трава. — Вчені! Не далі, як учора, ми їх розганяли.
— То там, на Мощеній?
— Ая. За якусь сик... сик...
— Сиксуальну революцію, — підказав Кулюс.
— О, і ти там був? — суворо глипнув капрал.
— Тіко як спостерігач.
— Сиксуальну! Треба ж! — хитав головою старший пан. — У мене онучка — ще йно тіко підросло, а вже за хлопцями заглядає.
— Еге, як той казав, ні цицьки, ні пицьки, а дупою круте.
Старший пан ображено зиркнув на капрала і нахилився над паперами.
— Ну, гаразд, — сказав капрал, — нам пора. За мною.
Далі ми зійшли вниз і опинилися в приймальні, яка нагадувала лікарняну, бо там була вага, зростомір і ванна за перегородкою. За столом сидів тюремник і щось писав у великій книзі.
— Зміряй і зваж, — сказав капрал.
Кулюс важив 110 кіля, а душій 65.
— Такий хробак, а задушив двадцять чотири кобіти! — дивувався тюремник.
— Перепрошую, але іно двадцять три.
Капрал розсміявся:
— Для шибениці то не має жодного значення. Тепер ти, — кивнув мені.
— Вага вісімдесят два, — сказав тюремник. — Зріст метр вісімдесят п’ять.
— Добра тичка гівно мішати! — засміявся капрал. — А тепер ходімо за мною.
Ми рушили довгим коридором, кроки відлунювали і зникали у відгалуженнях. Біля камери з металевими Дверима капрал зупинився.
— То для страченців, — пояснив Кулюс.
— Мовчати! — гаркнув капрал і крутнув ключем у замку.
В камері сидів огрядний парубійко.
— Здоров був, Лабасю! — привітався капрал.
— Дай Боже й вам, пане капрал, — відповів той, радісно усміхаючись.
— Як ся маєш?
— Дякую, добре. Якщо ви маєте на увазі мій стан нервовий, я в цілковитому порядку.
— Ти причастився?
— Ні, пане капрале.
— Чому? Хіба ти забув, що за чотири дні підеш туди? — і він вказав на зелені двері в кінці коридору.
— Е-е, ні. Через три дні, пане капрале, ви помилились.
— Невже таки через три?
— Авжеж. Бо через чотири дні туди піде Мальвіна. Я добре пам’ятаю.
— Гм... І справді. Я й забув про Мальвіну. То вона переживе тебе на цілий день? Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха! — підхопив Лабась.
— І тобі не страшно? Підеш сам? Не доведеться тебе волочити через увесь коридор?
— А таки сам. Коли мені ноги будуть підгинатися, знайте, що це не мене пойняв страх. Чуєте? Не мене. А моє жалюгідне тіло! Так, це моє тіло підводить, і воно навіть зараз починає тремтіти при одній лише згадці про зашморг. Ха-ха-ха!
Тепер він сміявся сам, капрал, насупивши брови, покусував нервово губи, йому, видно, перестав подобатися цей сміх. Я зиркнув на душія, він стояв блідий, його довгі пальці тремтіли.
— Я привів тобі напарника, — нарешті видушив сухо капрал. — Піде туди після Мальвіни. — Він підштовхнув душія до камери, той, повільно переступаючи, увійшов і завмер біля стіни. — А коли захочеш, я організую вам з Мальвіною посиденьки чи то пак полеженьки. Дайся чути. А в той найважливіший у твоєму житті день, звісно після того дня, коли ти прийшов на світ, я можу навіть тобі прислати чарку коньяку.
— Перепрошую, пане капрале, але лікарі мені суворо заборонили вживати алкоголь. Можуть бути непередбачені наслідки, а ви потім будете відповідати.
Капрал затрясся від сміху і, підморгуючи нам, хихотів:
— Ото ску... ску... скурвий син, нє?
Помітивши, що капрал зібрався зачиняти камеру, Лабась запитав:
— Маю тільки одне питання... Е-е, як