Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

— Що ти там бурмочеш? — спитала вона, вочевидь, вловивши якісь звуки моїх роздумувань, але я буркнув «нічого», бо ми підходили до її хати на Личакові.

Вуличка потопала в темряві, десь нявчали коти, і вітер порипував у віконницях. Я обережно переступив поріг, прислухаючись і все ще не вірячи почутому. Лідка зупинилася в сінях і лише показала рукою на двері кухні, з-під дверей пробивалося світло й не долинало жодного звуку. Лідка підштовхнула мене в спину, і я нарешті рушив з місця, штовхнув двері й побачив його. Джоджик лежав на підлозі з розчерепленою головою, тесак стирчав з його лисого розумного чола, від тесака тягнувся запечений струмінь темної крові, а підлогу прикрашала ціла калюжа. Пробувати пульс не було сенсу. З таким самим успіхом можна було шукати ознаки життя у вудженого ляща. Він був вбраний у новий костюм, шия перев’язана барвистою хустинкою, бо Джоджик належав до богеми. Тому зів’яла трояндочка в петлиці маринарки мене вже не здивувала.

— Це ти йому порадила вбрати анцуґ[18] перед тим, як закатрупити?

— Ні, він прийшов такий. Серед ночі. Я прокинулася від гармидеру. Він був п’яний і шукав на кухні щось пити.

— І щоб він не заважав спати, ти йому розвалила череп?

— Він ідіот... побачив на плиті баняк з теплою водою, в якій я помила миски... подумав, що то узвар, і перехилив у себе. І, може, з п’яної голови й не второпав, що п’є, але до писка йому влетіла стирка, він ледве не вдавився. Ну, і тоді почалося. Полетіли на підлогу баняки, миски... потім здер мене з ліжка, сказав, аби я гріла вечерю, а сам ходив по хаті й плювався... а коли я повернулася до плити, задер на мені сорочку і намагався прилаштуватися. І тут я не витримала... я не витримала... відскочила... а він не втримався на ногах і впав грудьми на плиту, заверещав, бо його обпекло, а я вхопила тесака і з усієї сили... сам бачиш... — Потім вона обхопила обличчя руками й захлипала: — Боже, що я наробила.

Я знав, де вона ховає напої — під шафою лежало дві пляшки хересу. Якраз те, що треба. Одну я дав їй і наказав пити, вона пила жадібно, цілком слушно сподіваючись, що це заспокоїть нерви. Я теж випив, херес на порожній шлунок — не надто добрий варіант, але апетиту я точно не відчував у присутності трупа, зате в голові з’являлися свіжі думки. Я потягнув Лідку до покою, ми сіли на канапу, вона підгорнула ноги під себе і скулилася, як кошеня.

— Що тепер робити? — питала таким тоном, мовби йшлося про загублений гаманець.

— Мусимо позбутися трупа, — сказав я.

— Я... як? — з жахом глянула на мене, і в очах її почала розгортатися драматична картина, виростаючи до монструальних розмірів, бо ж вона й сама чудово розуміла, що винести непомітно тіло з хати й нести через усю вулицю, хоч і вночі, не вдасться: завше вигулькне яка-небудь бабця, що мучиться безсонням, чи коліяр, що повертається з нічної зміни, а тому залишався один-єдиний спосіб, і він її наповнював жахом. А те, що це доведеться робити не їй, а мені, мабуть, до голови й не брала, її переймало тільки те, що різати на кусні коханого Джоджика буде її ж таки коханець.

— Спочатку треба відрізати голову, відтак руки й ноги, все це запакувати в різні мішки й по одному винести, — малював я план сьогоднішньої ночі.

— А далі?

— Викинути в Полтву. Коли його знайдуть, подумають, що то зробили бандити.

Вона обняла мене за шию, притислася губами до вуха, лизнула язичком і запитала:

— Фуню... ти ж любиш мене? Любиш? Правда?

Я кивнув, хоч і не любив її настільки, щоб аж перетворитися на м’ясника. Досі я цілком спритно розправлявся з курми або качками, але зараз мав перетворитися на співучасника в убивстві, а це пахло смаленим. Щоб усе це виконати, треба шалено закохатися. І якби я був тверезий і не втомлений нічними посиденьками, то, мабуть, у мені ворухнувся б хробачок самозахисту, але я перебував у якомусь в’язкому тумані, підкріпленому ще й хересом. Врешті я видушив з себе:

— Мені потрібна пилка.

— Пи... пилка... — повторила вона. — Ти будеш його пиляв?

Вона дивилася на мене з жахом.

— Ні, я буду тобі грати на пилці колисанку. Іди шукай. І волочи сюди всі лантухи й торби, які маєш. А ще великі шмати.

— Добре, добре... але спочатку пилку, так? Вона на подвір’ї в хлівчику.

Вона зірвалася з канапи й вивітрилася. Я зайшов на кухню, вибрав великого ножа та став неквапно точити, потім зиркнув на тесака і подумав, що він теж згодиться. Я вишарпнув його з голови, витер об Джоджикову маринарку і помив у відрі. Пальцем спробував лезо, воно було тупуватим, як і має бути на кухнях, де порядкують жінки. Коли я закінчив точити тесак, з’явилася Діда з пилкою. Вона була задихана і щаслива, мало на світі знайдеться дурнів, які б погодилися на приготування шницлів з людського м’яса. Але тут її погляд упав на чоловіка, точніше на його випацькану кривавим тесаком маринарку, і вона розродилася громом і блискавкою:

— Нехлюя! Як ти міг! Нова маринарка! Може, я навіть хотіла її тобі подарувати! Я його забила так, що жодна крапля на неї не впала, а ти, іроде, що наробив? — та за мить вона отямилася, скривилася і захлипала, белькочучи: — Ой, вибач... я дурна...

Я не став заперечувати й сказав, аби вона помогла мені заволокти груп у сіни. Там на стіні висіла кругла бляшана балія, в якій Дідка купалася, і саме в ній я намірився розділити Джоджика на порції. Діда, шморгаючи носом, взялася за одну ногу, я — за другу, і ми затягли труп у сіни, та коли я зняв зі стіни балію, Діда знову заголосила:

— Що ти збираєшся робити?

— Краяти, різати, парцелювати. Такі речі роблять у кориті.

— І я тут буду купатися?

— Нічого, відмиєш.

— Який жах!

— Невже ти бридишся свого чоловіка? Скинь з нього мешти, штани й усе решта.

— Я не можу... я не можу до нього торкатися, — захлипала вона.

— Перестань нюні пускати! Ти розвалила йому череп, а тепер бавишся в маленьку дівчинку! Я без