Дім, в якому… - Маріам Сергіївна Петросян

Із потоками води й жерстяним гуркотом таз завалився на підлогу. Від переляку Слон замовкнув. Плаксій істерично реготнув і підібгав босі ноги. Паркетом розтікалося озеро.

У дворі

Горбач грав на флейті, подвір’я наслухало. Він грав зовсім тихо, для себе. Вітер колами носив листя, листочки зупинялися, потрапляючи в калюжі; там закінчувався їхній танок — і закінчувалося все. Розмокнуть і перетворяться на грязюку. Як і люди…

Тихіше, ще тихіше… Тонкі пальці перебігають по дірочках, і вітер жбурляє листя в лице, а монетки в задній кишені врізаються в тіло, і мерзнуть голі щиколотки, вкриваючись гусячою шкіркою. Добре, коли є шматок дерева, що співає. Який заспокоює, заколисує, але тільки коли ти сам цього забажаєш.

Листок застрягнув біля його ноги. А потім іще один. Якщо багато годин сидіти нерухомо, природа включить тебе у свій кругообіг, як ніби ти став деревом. Листки будуть прилипати до твого коріння, птахи — сідати на гілки і какати тобі за комір, дощ вимиє в тобі рівчачки, вітер закидає тебе піском. Він уявив себе дереволюдиною — і засміявся. Половинкою лиця. Червоний светр із латками на ліктях пропускав холод крізь полиснілу вовну. І коловся. Під ним не було майки — це покарання Горбач придумав для себе сам. За всі свої лихі вчинки, справжні та вигадані, він карав себе сам. І дуже рідко скасовував покарання. Він був суворим до своєї шкіри, до своїх рук і ніг, до своїх страхів і фантазій. Колючий светр спокутував ганьбу страху перед ніччю. Страху, який змушував його загортатися в ковдру з головою, не залишаючи ані найменшої шпарки для когось, хто приходить у пітьмі. Страху, який не давав йому пити перед сном, щоби потім не мучитися, змагаючись із бажанням піти в туалет. Страху, про який не знав ніхто, тому що його носій спав на верхньому ярусі ліжка, і знизу його не було видно.

Й однаково він його соромився. Боровся з ним щоночі, програвав — і сам же карав себе за програш. Так він чинив зав­жди, скільки себе пам’ятав. Це була гра, в яку він грав сам із собою, завойовуючи кожну сходинку дорослішання довгими тортурами, котрим піддавав своє тіло. Простоюючи на колінах у холодних клозетах, відраховуючи собі щиглі, присідаючи по сто разів, відмовляючись від десерту. І всі його перемоги пахли поразкою. Перемагаючи, він перемагав лише частину себе, залишаючись усередині дотеперішнім.

Він боровся з сором’язливістю — грубими жартами, з нелюбов’ю до бійок — тим, що першим у них устрягав, зі страхом перед смертю — думками про неї. Але все це — притлумлене, загнане всередину — жило в ньому й дихало його повітрям. Він був ніяковий і грубий, тихий і шумний, він приховував свої добрі риси й демонстрував огріхи та ґанджі, він ховався під ковдру та молився перед сном: «Боже, не дай мені вмерти!» — і ризикував, накидаючись на очевидно сильного.

У нього були вірші, зашифровані на шпалерах коло подушки, він зішкрябував їх, коли вони набридали. У нього була флейта — подарунок від доброї людини; він ховав її в щілину між матрацом і стіною. У нього була ворона, він крав для неї їжу на кухні. У нього були клубочки вовни, він виплітав із них красиві светри.

Він народився шестипалим і горбатим, потворним, наче мавпяче дитинча. У свої десять років він був ротатим і похмурим, з вічно розквашеними губами, з величезними лапами, які нівечили все довкола. У сімнадцять став тоншим, тихішим і спокійнішим. Лице його було обличчям дорослого, брови зросталися над переніссям, густа грива кольору воронячого пера роздавалася вшир, наче колючий кущ. Він був байдужий до їжі та недбало вдягнений, він носив під нігтями чорну жалобу й подовгу не міняв шкарпеток. Він соромився свого горба та вугрів на носі, соромився, що ще не голиться, й курив люльку, щоб виглядати старшим. Крадькома він читав жалісливі романи й придумував вірші, в яких герой помирав довгою та лютою смертю. Діккенса він ховав під подушкою.

Він любив Дім, ніколи не знав ані іншого дому, ані батьків, він виріс одним із багатьох і вмів замикатися в собі, коли хотів побути на самоті. На флейті він найкраще грав тоді, коли його ніхто не чув. Усе вдавалося відразу — яка-завгодно мелодія — неначе звуки вдував у флейту вітер. У найкращих місцях він жалкував, що його ніхто не чує, але знав, що якби поряд був слухач, так добре не вийшло б. У Домі горбатих називали Ангелами, маючи на увазі згорнуті крила, й це було одне з небагатьох лагідних прізвиськ, які Дім давав своїм дітям.

Горбач грав, притупуючи клишавими ступнями по мокрому листі. Він усотував у себе спокій і доброту, він замикав себе в коло чистоти, крізь яке не пролізуть бліді руки тих, кот­рі обплутують душу. По той бік сітки прошмигували люди, це його не тривожило. Зовнішність була відсутня в його свідомості. Тільки він сам, вітер, пісні й ті, кого він любив. Усе це було в Домі, а зовні — нікого й нічого, тільки порожнє, вороже місто, що жило своїм життям.

Подвір’я заносило листям… Дві тополі, дуб і чотири незрозумілі кущі. Кущі росли попід вікнами, притискаючись до стін, тополі означували два зовнішні кути сітки, випинаючись корінням за межі Дому. Дуб, що ріс біля прибудови, пожирав її могутніми лапами й затіняв свою частину двору майже цілком. Він виріс тут задовго до того, як з’явився Дім, і пам’ятав ті часи, коли довкола буяли сади, а на деревах гніздилися лелеки. Як далеко простягалося його коріння? Порожній волейбольний майданчик з ящиками — це глядацькі місця — по краях. Порожня собача будка з дірявим дахом та іржавими мисками з дощовою водою. Лавка під дубом, обклеєна пивними етикетками. Сміттєві баки. Із кухонних вікон жбухала біла пара. Із вікон другого поверху долинала музика всіх кольорів.

Облізлі кішки оббігали подвір’я по периметру. Ворони походжали голими газонами, розшпурюючи пожухле листя. Носатий хлопчисько в червоному светрі сидів на перевернутому ящику та грав на флейті, замикаючи себе в коло самотності й пустки. Дім дихав на нього вікнами.

Куряка 

Про кажанів, драконів і шкаралупу василісків

У спальні було весело. Ми з Горбачем сиділи на ліжку. Лорд, Табакі й Сліпий — на підлозі, передаючи один одному якісь банки та пляшки, принюхуючись, дегустуючи та переливаючи загадкові суміші з одних посудин до інших. Поряд із ними стояв складаний манежик. Грубий у рожевій піжамі спостерігав за їхніми діями зсередини, крізь сітку.

Я дивився з ліжка крізь жердини спинки.

Горбач вистругував щось складаним ножем із чорного, вузлуватого кореня. На ньому була дворова куртка зі слідами Нанеттиного посліду, між волосся застрягла стружка.

— А я кажу, що хвоя перестояла, — гудів Табакі, занурюючись у банку з чимось каламутно-­коричневим. — Запах зовсім не той.

— Візьми іншу.

Лорд відібрав у нього банку, понюхав і відставив:

— Ця минулорічна. І годі трясти, осад збовтаєш.

Сліпий облизав долоню, підставлену під пляшку, і скривився:

— Звідки тут жир? Це що, заправка для салатів?

— Ай! — верескнув Табакі. — Де ти її взяв? Там скорпіон, втоплений у соняшниковій олії! Засіб від укусів! Я його зовсім окремо був заховав!

Лорд підніс пляшку до лиця і придивився:

— Здається, так і є. Онде він плаває. Придурку, навіщо було брати з матовим